Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник). Марiанна Гончарова

так, що вона втратила свій дар, переданий їй від бабусь і прабабусь у спадок.

      Не любили її в місті. Між нами, не проста була бабуленція, прикра. Її остерігались і намагалися з нею не сваритися, щоб не наврочила. Цілими днями Крива Грета бігала містом, вертлява, маленька, жилава, з гострими дрібними оченятами, що дивилися в різні боки, лаялась і сварилася з усіма. І плювала. Добряча зміюка була та Крива Грета. Де плюнула, там чекай неприємностей. А як ви гадали? У нас в Карпатах стільки намішано, не розберешся: чаклуни, ворожки, духи, голоси, змії летючі, опришки – ой, стільки таємниць, лишень ходи, слухай, дивись і записуй! Так ота Крива Грета щоранку зі своєї Чорториї – село таке є в горах, Чортория (ну, я ж кажу!), – чвалала до міста, як на роботу. Плюватися. А увечері – назад. І не заявиш же на неї в міліцію, що вона бігає і плюється.

      І ось Михась якось їде до «Притулку чотирьох» Толіка вигулювати й навчати полювання на дрібних гризунів і дещо більших тварин, а дорогою прудко чимчикує Крива Грета, руками розмахує, розчервонілася, міцненька така, енергійна, сповнена сили. Михась, добра душа, пересадив Толіка на заднє сидіння й спинив машину:

      – Сідайте, жіночко. Підвезу.

      Крива Грета стрімко застрибнула, а безпутній Толік, допитливий, не може тихо всидіти. Через її плече перегнувся і своєю довбешкою Кривій Греті в обличчя:

      – Кльок? – питає. – Як ся маєш, бабцю?

      Грета тут же й вистрибнула з машини у відчинені двері – добре, хоч машина ще швидкості не набрала, – і накивала п’ятами у зворотному напрямку, як заєць якийсь. Тільки її і бачили. І все.

      Відтоді, на загальний подив, принишкла Крива Грета. Ну, Толік! Ну, орел!

      Після цього випадку багатьом спало на думку Толіків портрет на гербі міста розмістити. У профіль.

      А тут надійшла третя Толікова весна. І коли вона сягла піку, ця чарівниця легковажна, й аромати зігрітих сонцем квітучих дерев і трав кого завгодно вже могли звести з розуму, вона, ця весна, нарешті зачепила і чисту душу нашого Толіка.

      Їздили вони з Михасем до лісу. Михась відпускав Толіка – лети! Куди-куди… Туди, Толіку! Туди, де за хмарою біла гора, Толіку… Думав Михась: вже полетить – то полетить. Тепер точно не пропаде. Лети, брате, світ за очі! Толік злітав, і пильні очі його з висоти бачили тільки дах Михасевого «уазика», що втікав до міста. Толік легко наздоганяв і переганяв «уазик» і, прилітаючи раніше за Михася додому, мирно зустрічав його, сидячи безтурботно, як і досі, на паркані поряд із когутом.

      І якось Михась із Толіком нарешті побачили її, завислу над прірвою, немов на ниточці, з розгорнутими потужними іскристими крилами, – її, юну орлицю-беркута. Затріпотіло серце приголомшеного Толіка. Ще б пак! Страшенно він був у собі не впевнений, почувався таким собі вайлуватим невільником. Але Михась – справжній друг Михась – переконував його:

      – Ти що, Толіку?! Ти ж орел! Не будь боягузом, Толіку, вперед!.. Жінки, вони ж як, – міркував Михась, з-під долоні спостерігаючи за польотом орлиці, – вони пісні всілякі полюбляють. Льва Лещенка, наприклад…

      – Кльок! – обурився Толік.

      – Ну