Дракула. Брем Стокер

також завдавати клопоту, як перед цим мухи, тому сьогодні я запропонував пацієнтові позбутися їх. Він дуже засмутився, тож я сказав, що треба позбавитися хоча б частини павуків. Хворий охоче з цим погодився, і я дав йому, як і раніше, три дні на скорочення кількості «домашніх тварин». Мене ледь не знудило, коли до кімнати залетіла, явно наївшись якогось падла, величезна жирна муха, і він спіймав її та деякий час захоплено розглядав, тримаючи між вказівним та великим пальцями; не встиг я второпати, що відбувається, як мій пацієнт поклав муху до рота і проковтнув. Я вилаяв його за це, але він спокійно зазначив, що комаха була смачна, дуже корисна і додала йому багато життєвих сил. І тут мені на думку спала здогадка, вірніше – якась її подоба. Я вирішив обов’язково простежити, як пацієнт Ренфілд позбувається своїх павуків. Його явно мучить якась проблема, бо він має невеличкий блокнот, до якого завжди щось записує. Цілі сторінки цього блокнота заповнені безліччю чисел, зазвичай простих цифр, зведених у групи, суми яких знову зводяться у групи, наче він, за висловом ревізорів, «зводить рахунок».

      8 липня. Його божевілля має свою методу, і приблизне уявлення про неї уже почало вимальовуватися у моїй голові. Незабаром ця ідея набуде чітко окреслених обрисів, і тоді – о, підсвідома діяльність мозку! Ти змушена будеш поступитися місцем своїй свідомій сестрі! Кілька днів я тримався осторонь свого пацієнта, щоб мати змогу помітити, чи сталися якісь зміни. Все залишилося так само, за тим винятком, що мій пацієнт розстався з декількома своїми улюбленцями і натомість обзавівся одним новим. Він у якийсь спосіб примудрився спіймати горобця і вже частково його приручив. Для цього він скористався дуже простим засобом: кількість павуків значно скоротилася. Однак тих, що залишилися, пацієнт Ренфілд годує добре, бо продовжує заманювати у кімнату мух, зваблюючи їх своєю їжею.

      19 липня. У нас суттєвий прогрес. Мій «приятель» має тепер цілу колонію горобців, а його мухи та павуки майже всі зникли. Коли я увійшов до кімнати, він підбіг до мене і сказав, що має до мене велике прохання – «дуже велике і вкрай важливе»; промовляючи, він ластився до мене, як собака. Я спитав його, що це за прохання таке, і він відповів, з притиском і навіть якоюсь пристрастю у голосі:

      – Кошенятко; гарненьке, маленьке, розумненьке і грайливе кошенятко, з яким би я міг бавитися і якого я міг би годувати, годувати й годувати! – Не можу сказати, що його прохання захопило мене зненацька, бо я вже встиг підмітити, що його улюбленці продовжували збільшуватися у розмірах і жвавості; але мені було зовсім байдуже, якщо він збирався позбутися своєї галасливої компанії горобців у такий самий спосіб, у який він позбувся мух та павуків, тож я відповів, що поклопочуся про це, і запитав, чи не хотів би він мати не кошеня, а дорослого кота. Радість, з якою він погодився, видала його приховане бажання:

      – Так, так, безперечно! Я волів би мати дорослого кота! Я попрохав у вас кошеня лише побоюючись, що ви не дозволите мені мати дорослу тварину. А мати кошеня мені ніхто не заборонив