Дружина мандрівника в часі. Одрі Ніффенеґґер

освітленому вестибюлі, і раптом падаю на коліна, у голові паморочиться, мене нудить. Відтак у темряві блюю на кахельну підлогу. Піднімаю голову й бачу червону вивіску з підсвічуванням: «ВИХІД». Коли очі звикають, бачу тигрів, первісних чоловіків із довгими списами, їхніх жінок, одягнених у надто скромні шкури, вовкоподібних собак. Моє серце калатає, і на якусь мить, що з похмілля здається надто довгою, думаю: «От чорт, я потрапив у кам’яний вік», та врешті розумію, що вивіска «ВИХІД», швидше за все, належить XX століттю.

      Встаю й, трусячись, прямую до дверей. Під босими ногами льодяна плитка, тіло вкрите гусячою шкірою, волосся сторчма. Цілковита тиша. З кондиціонерів віє холодом. Підійшовши до входу, заглядаю до сусідньої кімнати. У ній повно скляних коробок. У білому світлі вуличних ліхтарів, яке пробивається крізь високі вікна, бачу тисячі жуків. Я в музеї Філда, слава Богу. Стою на місці й глибоко дихаю, намагаючись очистити свої думки. Це місце про щось говорить моїй сплутаній свідомості; намагаюся пригадати, що саме. Мушу щось зробити. Так. Мій п’ятий день народження… там іще хтось був, і я от-от ним стану. Мені потрібен одяг. Так. Авжеж!

      Пробігаю через володіння жуків, довгим коридором, який ділить другий поверх навпіл, західними сходами спускаюся на перший поверх; втішений, що попав у період, коли ще не було камер стеження. У місячному світлі наді мною грізно нависають величезні слони, махаю їм рукою, біжучи до сувенірної крамнички праворуч від головного входу. Оглядаю товари й знаходжу кілька речей, що зацікавлюють мене: декоративний ніж для паперу, металева закладка з емблемою музею та дві футболки з динозаврами. Заввиграшки відкриваю замок на вітринах, лише за допомогою шпильки, яку знаходжу поруч із касою, й беру все необхідне. Добре. Тепер повертаюся сходами на третій поверх. Тут «горище», де розташовані лабораторії та кімнати співробітників музею. Проглядаю таблички з іменами на дверях, але жодне мені ні про що не говорить. Нарешті вибираю навмання й просовую закладку, підважуючи замок. Двері піддаються, потрапляю всередину.

      Цей кабінет займає В. М. Вільямсон, очевидно, дуже неохайний тип. Кімната переповнена паперами, кавовими горнятами, а сигарети вивалюються з попільничок; на столі – частково складений скелет змії. Швидко оглядаю місце в пошуках одягу, проте нічого не знаходжу. Наступний кабінет належить жінці, Дж. Ф. Бетлі. Третя спроба виявилася вдалою. У кабінеті Д.В. Фітча на вішаку акуратно висить костюм, який мені майже підійшов, хоча рукави й штани трохи короткуваті, а лацкани заширокі. Надягаю під піджак одну з футболок із динозаврами. Босоніж, однак вигляд пристойний. Фітч також тримає у шухляді стола невідкриту пачку печива «Орео», хай благословить його Господь. Привласнюю її та йду, акуратно зачинивши за собою двері.

      Де я був, коли побачив себе? Заплющую очі й утома бере своє, ніжачи мене сонними пальцями. Майже падаю з ніг, але опановую себе і пригадую: освітлений зі спини силует чоловіка прямує до мене від вхідних дверей музею. Мені потрібно повернутися у Велику залу.

      Коли приходжу туди, все тихо і спокійно. Ходжу поверхом, намагаючись відтворити