Народна медицина і магія українців. Ірина Ігнатенко

агато пісень, була неперевершеною оповідачкою, знавцем різноманітних звичаїв та обрядів, носієм народної мудрості. Крім того, вона (як кажуть на Поліссі) «знала», тобто лікувала людей. Моя бабуся була спадкова поліська шептуха, яка перейняла народно-лікарські знання від своєї матері, а та – від своєї.

      Її знали не тільки в рідному та навколишніх селах, а й у районі, області й навіть у Києві. Потік людей був нескінченним, вона дуже втомлювалась, але нікому не відмовляла в допомозі, до того ж не призначала ціну за лікування. Найціннішою платою для неї була вдячність вилікуваних нею хворих.

      Бабуся Ганна досконало володіла народно-лікувальною практикою та мала глибокі знання. Здається, не було жодної «ірраціональної» (магічної) хвороби, якої вона не вміла б лікувати: викачувала ляк, вишіптувала підвій, виливала данє, лікувала чорну хворобу (епілепсію), спалювала рожу, ставила золотнік, виливала волос та багато-багато іншого.

      Закінчивши історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка, я вступила до аспірантури, і єдина тема, яка мене глибоко цікавила для наукового дослідження, була народна медицина.

      Власне, тема моїх зацікавлень передбачала насамперед опитування носіїв магічних, сакральних знань та вмінь, людей, які «знають». Так, 2003 року розпочалася моя дорога в експедиційне поле, і рік за роком у моєму «польовому» кошику накопичувалися безцінні скарби – інтерв’ю з народними лікарями.[1]

      Основний масив мого польового матеріалу в 2003–2006 та 2011 роках був зібраний на Поліссі,[2] як наслідок – написана на опублікована монографія, що декілька разів перевидавалася.[3] Саме вона й стала базою для цієї книги, щоправда, значно розширена та доповнена.

      Крім Полісся, я проводила етнографічні опитування в селах Черкащини (2007 р.), Херсонщини, Дніпропетровщини, Миколаївщини (2013 р.), АР Крим (с. Берегове Бахчисарайського р-ну, 2012 р.).[4] Крім власних етнографічних досліджень, для написання цієї книги також залучила польові матеріали з інших теренів України, зібрані моїми колегами-етнологами.

      Зібрані, упорядковані та опрацьовані польові матеріали, як безцінне джерело народної мудрості, я подаю наприкінці до кожного розділу цієї книги, адже саме вони і є найбільшою її вартістю, бо, на відміну від наукових теорій та концепцій, не старіють і не втрачають актуальності, а навпаки – з плином часу їхня цінність тільки зростає. Про особливості етнографічних опитувань, правила збирання експедиційного матеріалу та інші польові цікавинки й секрети збирацької роботи допитливий читач може дізнатися у моїй післямові наприкінці цієї книги.

      Отже, щиро сподіваюся, що ця книга стане як захопливим читанням про вірування наших предків, так і корисною порадницею у деяких життєвих ситуаціях!

      Вірування, міфологія, світогляд

      Магія та люди: знахарі, чаклуни, відьмаки та інші особи, причетні до магії

      Чи не найбільше вірувань, переказів, легенд українців пов’язано зі знахарями та чарівниками, особами, які в народній уяві наділялися особливими здібностями.[5] Як вірили пращури, вони могли лікувати та насилати хвороби, передбачати події, впливати на погоду, перетворюватися на тварин і птахів, замовляти різні предмети тощо.

      Незважаючи на різноманіття функцій, якими їх наділяла народна уява, була між ними суттєва відмінність: знахар діяв за допомогою знань та сил, отриманих від Бога, насамперед лікував фізичні та психічні хвороби (!), а також допомагав у вирішенні різних господарчих, побутових, сімейних проблем тощо.

      Чаклун виступав більше як втілення зла, особа, діяльність якої ґрунтувалася на зв’язку з нечистою силою, «запродаванні душі чорту» і спрямовувалася на заподіяння зла, наслання недуг, лих, тяжких фізичних і психічних хвороб тощо. Вірили, що саме чаклун спроможний перетворювати людей на тварин (найчастіше вовків), насилати на подружжя неплідність; розсварювати між собою людей; псувати худобу; «робити» на смерть тощо.

      Важливо зазначити, що «знаючих» (як знахарів, так і чаклунів) завжди боялися й поважали, чому є багато свідчень із різних регіонів України. Наведемо для прикладу декілька:

      «…В разных селах встречаются старики и старухи, которые слывут колдунами и знахарьками. Иные гордятся и пользуются такой славой. Их побаиваются; им платят за советы»,[6] «За свои чрезвычайные таинственные знания они пользуются большимуважением»;[7] «Ворожки й ворожбитикористуються великою пошаною,і до їхньої поради звертаються у всяких нещасних випадках і пошкодженнях»;[8] «Он пользуетсяпочетной известностью нетолько в своем селе, гдеобщество приняло насебя уплату всех егоповинностей и выдает емувознаграждение, но и по соседствуверстна 20»;[9] «Относятся к нему (знахарю – І. І.) с большимпочтением, отвешивают земные поклоны и целуют ему руки»;[10] «Вообщетип знахаря в Украине, насколькоможно судить

1

Польові матеріали зібрані мною в складі експедицій з працівниками Національного музею народної архітектури та побуту Пирогово (2003 р.); Державного центру захисту від техногенних катастроф (2003–2006 та 2011 рр.); НЦНК «Музей Івана Гончара» (2013 р.); зі студентами-етнологами історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка в межах етнографічної практики (2007, 2012 р.).

2

Центром Поліського краю, його ядром, є територія басейну річки Прип’ять та її правих приток. Це насамперед такі терени: Ратне – Іваново – Береза – Іванцевичі – Гванцевичі – Старобин – Птича – Мозир – Єльськ – Словечне – Олевськ – Сарни – Костопіль – Ковель – Ратно. Етнографи розрізняють Полісся за етнічною ознакою: «українське», «білоруське», «російське» та «польське» (люблінське), можна констатувати, що вся територія окресленого ареалу (за винятком білоруської Мозирщини) належить саме до українських етнічних земель, так само як і етнічні землі, що наразі входять до Польщі: Південна Берестейщина, Люблінщина, Побужжя, Південне Підляшшя

3

Народна медицина українців Середнього Полісся: традиції та сучасність (на польових етнографічних матеріалах). – Кам’янець-Подільський: «Медобори-006». – 2013. – 336 с.; 2-е вид. – К.: «Інтелектуальна книга», 2015. – 336 с.: іл.

4

Перелік обстежених сіл подано наприкінці книги.

5

Термінологія на позначення «знаючих» людей дуже різноманітна, має свою регіональні специфіку та хронологічні рамки вживання. Так, у давньоруських пам’ятках української мови їх найчастіше репрезентують найменування «волхв-вещок», «ворожбит-ворожка», «целитель», «лекарь/лекарка», «баба», «чаровница/чаровник», «чародейка / чародей», «вещок», «шепотница» тощо. Назви «знахар» та «чаклун» характерні для більш пізнього часу. Найчастіше ці особи згадуються під такими назвами в етнографічній літературі та публікаціях ХІХ ст. Щоб не плутатись у назвах, у цій книзі терміни «знахар» та «чаклун» вживатиму і я.

6

Сумцов М. Ф. Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України / Упоряд., підгот. тексту, передм., післям. та прим. М. М. Красікова. – Х.: АТОС, 2008. – С. 295.

7

Коваленко Г. О народной медицине в Переяславском уезде Полтавской губ. // Этнографическое обозрение, 1891. – № 2. – Кн. ІХ. – С. 147.

8

Кайндль Р. Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази. – Чернівці, 2000. – С. 121.

9

Сумцов Н. Очерки народного быта // Из этнографической экспедиции 1901 г. по Ахтырскому уезду Харьковской губернии. – Харьков, 1902. – С. 53.

10

Лекарь-знахарь в Нижинском уезде // Киевлянин. – 1875. – № 115. – С. 2.