Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

містер Бембль із землисто-блідим обличчям.

      – І на господиню, – вставив Клейполь.

      – І на господаря, чи так, Ною? – додав містер Бембль.

      – Ні, господаря вдома не було, а то він був би і його забив, – відказав Ной, – він нахвалявся…

      – Так він нахвалявся забити господаря, мій хлопчику? – перепитав пан у білому жилеті.

      – Так, сер, – відповів Ной. – І прошу, сер, місіс питає, чи не міг би містер Бембль зайти до нас на часинку й відшмагати його, бо господаря вдома нема.

      – Звісно, звісно, дитино, – мовив пан у білому жилеті, ласкаво всміхнувшись і поплескавши Ноя по голові, що була на три дюйми вище за його власну. – Ти добрий хлопчик, дуже добрий хлопчик. Ось тобі пенні. А ви, Бемблю, ідіть негайно до Соуерберрі з ціпком і вже самі побачите, що там робити. Глядіть, не панькайтесь там з ним.

      – Ні, ні, сер, – відповів сторож, начіплюючи на свій ціпок батога, що його вживав для екзекуцій.

      – І Соуерберрі скажіть, щоб він теж різок не жалував. Без синців і батогів з цього шибеника не буде пуття, – прорік пан у білому жилеті.

      – Не турбуйтесь, сер, я вже знатиму, як там раду дати, – відповів сторож.

      Капелюх уже знову гордо сидів на своєму почесному місці, ціпка було направлено, і містер Бембль з Ноєм подалися підтюпцем до трунаревої майстерні.

      Тут стан речей тим часом не змінився. Соуерберрі досі не повертався додому, а Олівер з неослабною силою грюкав так само у двері.

      Місіс Соуерберрі наговорила Бемблеві таких жахливих речей про Оліверові злочинства, що той поклав за безпечніше вдатися з ним спершу в перемовини.

      Тому він спочатку постукав у двері, а потім, притулившись губами до дірочки в замку, з притиском промовив:

      – Олівере!

      – Пустіть мене! – відгукнувся з льоху хлопчик.

      – Чи пізнаєш ти, чий це голос, Олівере?

      – Так, пізнаю.

      – А чи страшно тобі? Чи тремтиш ти в цю мить?

      – Ні! – гордо кинув Олівер.

      Ця неприродна, нечувана відповідь, якої містер Бембль ніяк не сподівався, збила його з пантелику. Він відскочив від дверей, випростав свій стан і в німому подиві обвів поглядом усіх присутніх.

      – О, містере Бембль, він напевне збожеволів, – простогнала місіс Соуерберрі, – жоден тямущий хлопець не наважився б так з вами розмовляти.

      – Це не божевілля, моя пані, – відповів містер Бембль після кількох хвилин глибокої задуми, – це м’ясо!

      – Що? – скрикнула місіс Соуерберрі.

      – М’ясо, моя пані, м’ясо, – повторив Бембль з притиском. – Ви перегодували його м’ясом. Ви штучно збудили в ньому бунтарський дух, що цілком не личить особі в його становищі. Місіс Соуерберрі, це вам підтвердять і члени Ради, а вони глибокі філософи-практики і добре розуміються на цьому. Нащо жебракам дух? Що вони з нього втнуть? Досить того, що ми підтримуємо життя їх тіла. Якби ви годували хлопця кашкою, моя пані, цього б ніколи не трапилося.

      – Боже! Боже! – сплеснула руками місіс Соуерберрі, побожно