Танець янгола над безоднею. Гарфанг

сталося? І коли наступного дня його світлі кучері знову з’являлися на горизонті мого неба, більше ніякого сонця я не потребувала…

      Мій ідеал звався Дмитром Паляничним; і чим пильніше я придивлялася до нього, тим більше потрапляла до полону свого почуття. Він був саме таким, яким я хотіла бачити свого хлопця. Кмітливий і дотепний, він міг бути по-дитячому веселим і безпосереднім… Одним словом – ідеал. А коли часом на котрійсь не надто цікавій парі він розосереджено дивився у вікно, мені здавалося – я помічаю якийсь нетутешній сум у його погляді…

      Я бачила його таким, яким хотіла бачити.

      І, яким дивним би це не здавалося, відчувала себе найщасливішою дурепою на світі, просто дивлячись на нього – на відстані.

      Та моя увага до Діми лише мені здавалася таємною; усезнаючі дівчата скоро почали шушукатися за моєю спиною і часом собі услід я чула приглушений сміх.

      А він продовжував не помічати мене. Ні модна кофтина, ні нова косметика, яку я з упертістю художника-фанатика щоранку наносила собі на обличчя, ні запаморочливо коротка спідниця, яка після сварки з матір’ю таки з'явилася у моєму гардеробі – на нього ніщо не справляло враження. В його очах я лишалася сірою мишею; наше з ним спілкування за увесь семестр обмежувалося буденними вітаннями чи короткими репліками.

      А одного разу по дорозі до аудиторії одногрупниця Люда сказала ніби між іншим:

      – Бачиш он ту дівчину?

      Я кивнула, проте, зайнята своїми думками, навіть не поглянула у той бік.

      – Це дівчина Паляничного.

      Всередині у мене усе похололо.

      Я нарешті підвела очі – довгонога дівуля з рудим волоссям і фігурою моделі в кінці коридору голосно розмовляла з кимсь по мобільному.

      – І давно вони? – видихнула я.

      – Та вже, мабуть, більше місяця, – байдуже майнула вона рукою.

      Сльози навернулися мені на очі з такою силою, що я ледве встигла прикинутися, що мені у око щось потрапило та почала терти його так, ніби хотіла витерти звідти щойно побачений образ. Терпкий клубок болю застряг у горлі.

      – Не знала, що йому подобаються фарбовані хвойди, – видавала я із себе, не припиняючи терти бідолашне око.

      Одногрупниця підняла на мене здивований погляд.

      – Лілька не хвойда! З чого це ти взяла?

      Я не мала що відповісти. Та і не змогла б цього зробити при всьому бажанні – непрохані ридання вже шматували на частки мій голос…

      – Ходімо, зараз залікова контрольна. Ти готувалася?

      Я кивнула головою. Так, готувалася.

      Я і справді готувалася.

      Як правда і те, що навряд чи я зможу тепер зосередитися бодай на двох літерах.

      Побрела до туалету.

      Вмилася.

      Наручний годинник незворушно показував початок пари.

      Наступні хвилин п’ять стоячи у туалеті, тільки байдуже слухала тупіт багатьох ніг по коридору, а коли він стих, спустилася до гардеробу.

      Добре, що я маю звичку завжди носити сумку з собою –