Небіж чаклуна. Клайв Льюїс

вигадає щось жахливе для неї, якщо ми заберемо її додому.

      – Звичайно, вигадає, – відповів Діґорі. – Пригадай, як він повівся з нами. До речі, а як ми повернемося додому?

      – Я думаю, нам знову треба залізти в озерце.

      Вони підійшли до краю води й зупинилися там, дивлячись на гладеньку поверхню. Вода, що віддзеркалювала зелене гілля, вкрите листям, здавалася дуже глибокою.

      – Ми не маємо купальних костюмів, – завважила Поллі.

      – Нам вони не потрібні, дурне дівча, – сказав Діґорі. – Ми ввійдемо у воду у своєму одязі. Ти хіба не пам’ятаєш, що він залишився сухий, коли нас закинуло сюди?

      – Ти вмієш плавати?

      – Трохи вмію. А ти?

      – Ледве-ледве.

      – Не думаю, щоб нам треба буде плавати, – припустив Діґорі. – Ми повинні пірнути на дно, хіба не так?

      Нікому не хотілося стрибати в озеро, але жоден не сказав цього. Вони взялися за руки, промовили: «Один-два-три, стрибаймо», і стрибнули. Був великий сплеск, і, звичайно, вони заплющили очі. Та коли вони їх розплющили, то виявили, що досі стоять, тримаючись за руки, у зеленому лісі, й вода сягає їм лише до кісточок. Озерце, либонь, було кілька дюймів завглибшки. Вони повернулися назад, на сухий берег.

      – Що ми зробили не так? – запитала Поллі перелякано.

      Але Діґорі був не такий переляканий, як можна було б сподіватися, бо важко по-справжньому злякатися в тому лісі. Він видавався надто мирним.

      – О, я все зрозумів, – сказав він. – Звичайно, це не могло спрацювати. Адже в нас досі на пальцях жовті кільця. Ти ж знаєш, вони призначені для подорожі в цей світ. Додому нас мають повернути зелені кільця. Ми повинні замінити жовті кільця зеленими. Ти маєш кишені? Добре. Поклади жовте кільце до лівої кишені. Я маю два зелені кільця. Ось зелене кільце для тебе.

      Вони наділи зелені кільця й знову підійшли до озера. Але перш ніж спробували інший стрибок, Діґорі протяжно вигукнув:

      – О-о-о!

      – У чому річ? – запитала Поллі.

      – Мені щойно спала справді чудова думка, – сказав Діґорі. – Що тут означають усі інші озера?

      – Тобто?

      – Якщо ми можемо повернутися в наш світ, стрибнувши в це озерце, то чи не потрапимо ми кудись-інде, стрибнувши в одне з інших? А що, як на дні кожного з них існує свій світ?

      – Але я думала, ми вже в Іншому Світі твого дядька Ендру чи в Іншому Місці, як він іноді його називає. Ти хіба не сказав…

      – Ой, не згадуй дядька Ендру, – урвав її Діґорі. – Навряд чи він щось знає про це. Він ніколи не мав мужності прийти сюди. Він тільки розмовляв про Інший Світ. А що як їх існують десятки?

      – Ти хочеш сказати, цей ліс лише один із них?

      – Ні, я не вважаю, що цей ліс узагалі є світом. Я думаю, це місце перебуває між світами.

      Поллі здавалася спантеличеною.

      – Ти хіба не бачиш? – запитав її Діґорі. – Тоді послухай. Згадай про наш тунель під черепицею. Такого приміщення нема в жодному з будинків. Власне кажучи, він не є частиною жодного з будинків. Та коли ти опиняєшся в тому тунелі, ти можеш пройти по ньому й увійти в кожен із будинків, що стоять у