Небіж чаклуна. Клайв Льюїс

злякало його на хвильку, але майже одразу він відчув, що його виносить нагору. Потім його голова несподівано виринула в повітря й він вибрався з озера на берег, гладенький і зарослий травою.

      Хлопчик зіп’явся на ноги і помітив, що він ані стікав водою, ані хапав ротом повітря, чого варто було б сподіватися, наковтавшись води. Його одяг був геть сухий. Він стояв у лісі на березі невеличкої водойми розмірами не більш як десять на десять футів. Дерева росли густо, впритул одне до одного. Світло, що ледь проникало крізь листя, було зеленим: але там, угорі, мало світити дуже яскраве сонце, бо зелене світло дня було яскраве й тепле. То був найтихіший ліс, який тільки можна собі уявити. Тут не було ані пташок, ані комах, ані тварин, ані вітру. І майже чутно, як ростуть дерева. Озерце, з якого хлопчик щойно вийшов, не було тут єдиним. Були десятки інших – озерця завширшки з кілька ярдів були розкидані повсюди, куди сягало око. Він майже відчував, як дерева п’ють воду своїм корінням. Цей ліс був наче живим. Намагаючись розповісти про нього потім, Діґорі завжди казав:

      – То було гарне місце; гарне, як торт зі сливами.

      Найдивовижнішим було те, що ще до того як розглянутися навколо, Діґорі майже забув, як сюди потрапив. У всякому разі він не думав ні про Поллі, ні про дядька Ендру, ні навіть про свою матір. Він не був анітрохи наляканий, ані збуджений, його не змагала цікавість. Якби хто-небудь запитав у нього: «Звідки ти сюди прийшов?», він би, либонь, сказав: «Я тут завжди був». Саме так він себе почував – ніби він завжди перебував у цьому місці й ніколи не нудився, хоч тут ніколи нічого не відбувалося. Як він розповідав через багато часу: «Це не те місце, де може відбутися якась подія. Дерева ростуть – і то все».

      Діґорі роздивлявся ліс, поки помітив дівчинку, яка лежала на спині під деревом за кілька кроків від нього. Очі в неї були майже заплющені, але не цілком, так ніби вона перебувала між спанням і неспанням. Він довго на неї дивився, але не сказав нічого. Нарешті вона розплющила очі й теж довго на нього дивилася, та й вона не сказала нічого. Але потім заговорила голосом, у якому відчувалися сонливість і втіха.

      – Думаю, я вже тебе бачила, – сказала вона.

      – Я теж так думаю, – погодився з нею Діґорі. – Ти тут давно?

      – Я тут завжди, – відповіла дівчинка. – Принаймні – я не знаю – уже давно.

      – Я також, – сказав Діґорі.

      – Ні, ти тут зовсім недавно, – не погодилася з ним дівчинка. – Я бачила, ти щойно виліз на берег з озерця.

      – Здається, так, – сказав Діґорі зі спантеличеним виглядом. – Я забув.

      Потім досить довго ніхто з них не озивався.

      – Послухай-но, – нарешті звернулася до нього дівчинка. – Я все думаю, зустрічалися ми з тобою раніше чи не зустрічалися? Я маю певне уявлення – щось на зразок картини в моїй голові – про хлопця й дівчину, схожих на нас, які жили зовсім іншим життям і чого тільки не робили. Можливо, то був тільки сон.

      – Думаю, я бачив цей самий сон, – сказав Діґорі, – про хлопця й дівчину, які мешкали в сусідніх будинках