Кінь і його хлопчик. Клайв Льюїс

знайомих, і відомі обом місця. «Якщо ти брав участь у битві при Зулиндрі, – скаже, було, Аравіс, – то ти мав би зустрітися з моїм кузеном Алімашем!» «Авжеж, – скаже на те Ігого, – хто ж не знав Алімаша? От тільки він командував бойовими колісницями, а я з конями, що їх тягали, не дуже товаришував. Звісно, їх навіть кавалерією не назвеш! Та Алімаш – то й справді не тільки добрий вояка, а й шляхетна людина – хто, як не він, пригостив мене цілим кулем цукру після взяття Теебету!» Або скаже Ігого: «А влітку того року побував я в дивовижному місці на озері Мезреел», як Аравіс підхопить: «Знаю, знаю, там живе моя найліпша подруга, таркиня Лазаралін. Це й справді чудові місця, що потопають у зелені садочків. Там є й таке диво, як Тисячодухмяна долина!» Сказати, що Ігого зовсім забув про Шасту – не скажеш, але така, мабуть, людська (та й кінська) природа: як хто зустріне кого, з ким є про що побалакати, так про всіх інших і забуде. А як почуваються інші? Авжеж – зайвими.

      Так само, як і Шаста, мала почуватися й Гвін, кобилка Аравіс, яка ніяковіла перед великим і грізним бойовим конем. Аравіс, здавалося, Шасту й зовсім не помічала, тож зайвого слова від неї годі було й почути.

      Та згодом усе змінилося, бо вони наближалися до Ташбаана, і стало їм не до спогадів. Дедалі частіше й частіше дорогою траплялися селища, і ставали вони чимраз більшими; до того ж, якщо раніше можна було за день не зустріти жодної живої душі, то тепер і години не проїдеш, аби не зустріти інших подорожніх. Тому подорожувати тепер доводилося лише вночі, а вдень переховуватися в кущах подалі від дороги. Та й під час зупинок було не до відпочинку: що ближче до Ташбаана, то більш палкими ставали суперечки, що їм там робити та як поводитися. До певного часу кожен приховував свої побоювання, та критися й далі було вже нікуди й ніколи. Під час таких суперечок Аравіс якось пом’якшала у своєму ставленні до Шасти. Зовсім трішки, але достатньо, аби те помітити. Втім, нічого дивного в тому не було: люди більше ладнають одне з одним, коли їх об’єднують плани на майбутнє, а не пусті балачки про минуле.

      Перш за все, Ігого запропонував визначитися з місцем збору, де всі мали б зустрітися, якщо загубляться у Ташбаані. То мало бути місце з дальнього краю Ташбаана, і кращого, ніж долина Мертвих Царів на краю пустелі, годі було й вигадати.

      – До того ж упізнати це місце дуже легко, – пояснив Ігого, – гробниці схожі на великі кам’яні вулики, тож не помітити їх неможливо. Більш того, остраханці страхаються тих гробниць більше, ніж гніву тісрока, бо вважають, що там водяться гули[2]. Їхні жахи нам тільки на руку!

      – А що як вони, ті гули, й справді там живуть? – застерегла Аравіс. На що Ігого сказав, як відрізав, що він – вільний нарнійський кінь і в усілякі остраханські байки не вірить. Набравшись хоробрості, Шаста підтримав свого коня, сказавши, що й він, судячи з усього, не остраханець, і тому ці остраханські байки – не про нього. Сказати, що то була щира правда – не скажеш, проте його рішучість справила враження на Аравіс (хоча б тому, що спершу дуже роздратувала).

2

В арабській міфології – перевертні, що населяють місця поховань (прим. перекл.).