Мiстер Мерседес. Стівен Кінг

міської газети і відкриває кілька репортажів про побоїще перед Міським Центром. Того, що йому треба, нема в опублікованому під лячним заголовком одинадцятого квітня 2009 року першому повідомленні, немає і в набагато розлогішому репортажі, який вийшов у недільному випуску дванадцятого квітня. Воно знаходиться у понеділковому числі газети: фотографія кермового колеса покинутого автомобіля-вбивці. З обурливим надписом: ВІН ДУМАВ, ЩО ЦЕ ЗАБАВНО. У центрі керма – приліплений поверх емблеми «мерседеса» жовтий смайлик. Того типу, що в темних окулярах і з оскаленими зубами.

      У поліції дуже лютувалися через це фото, тому що відповідальні за справу детективи – Ходжес і Гантлі – прохали газетників не демонструвати цю іконку-усмішку. Редактор потім, пригадує Ходжес, улесливо вибачався. Непорозуміння вийшло, казав він. Такого більше не повториться. Обіцяю. Чесне скаутське.

      – Помилково, щоб мені всратися, – пам’ятає він, як клекотав Піт. – Зняли фото, яке додасть лише дещицю стероїдів до їхнього вислосракого накладу, і таки надрукували його, мудаки.

      Ходжес збільшує цей кадр, аж поки та оскалена усмішка не заповнює весь екран його комп’ютера. «Отакий-от знак звіра, – думає він. – У стилі двадцять першого століття».

      Цього разу номер, по якому він телефонує швидкісним набором, належить не приймальні Департаменту поліції, а мобільному Піта. Старий напарник відповідає вже на другому гудку:

      – Йо, це ти, старий-терпкий напарнику. Як там з тобою поводиться пенсійне життя?

      Голос у нього зраділий, і це змушує Ходжеса посміхнутись. І заодно відчути себе винним, хоча думка про те, щоб увімкнути задню, зовсім не спливає йому до голови.

      – Я в порядку, – відповідає він, – але скучив за твоїм жирним, гіпертонічним обличчям.

      – Авжеж, твоя правда, – каже той. – А ще ми перемогли в Іраку.

      – Богом присягаюся, Піте. Як щодо разом пообідати, потеревенити. Ти вибираєш місце, я плачу.

      – Звучить заманливо, але я сьогодні вже поїв. Як щодо завтра?

      – У мене щільний графік, приїде Обама питатися моєї поради по бюджету, але, гадаю, я зможу перепризначити деякі зі справ. Залежить, як у тебе виходитиме.

      – Та ну тебе нахер, Керміте.

      – Такі вирази тобі личать набагато краще?

      Ці підначки – стара пісня з простими словами.

      – Як щодо «ДеМазіо»? Тобі завше подобалося це місце.

      – «ДеМазіо» годиться. Опівдні?

      – Домовилися.

      – А ти певен, що маєш зайвий час для такого старого курваля, як я?

      – Біллі, тобі навіть не треба питатися. Хочеш, я приведу Ізабель?

      Він не хоче, але каже:

      – Якщо тобі хочеться.

      Дещо зі старої телепатії, мабуть, іще працює, бо після короткої паузи Піт каже:

      – Либонь, ми влаштуємо чисто парубоцьку гулянку цього разу.

      – Як тобі завгодно, – каже Ходжес з полегшенням. – Чекаю з нетерпінням.

      – Я теж. Приємно було почути твій голос, Білле.

      Ходжес вимикає зв’язок і ще якийсь час дивиться на оскалене в усмішці лице.