Сяйво. Стівен Кінг

Джордж Гетфілд був бездумним качком. У класі він міг являти собою спокійну, пасивну фігуру, але коли прикладався потрібний набір стимулів до змагальності (як ті електроди до скронь Франкенштайнового монстра), він міг перетворитися на нищівну машину.

      Якось у січні Джордж, разом з парою дюжин інших учнів, був спробував потрапити в дискусійну команду. Джекові він пояснив цілком відверто. Батько в нього юрист, спеціаліст з корпоративного права, й він хоче, щоби син пішов за його прикладом. Джордж, який не відчував палкого бажання робити бодай щось інше, з ним погодився. Оцінки він мав не найкращі, проте це ж, зрештою, була усього лиш підготовча школа і часу ще залишалося достатньо. Якби «можливо стане» перетворилося на «мусить стати», його батько міг потягнути за деякі ниточки. Власні атлетичні таланти Джорджа могли відкрити перед ним й інші двері. Але Браян Гетфілд гадав, що його син має потрапити до дискусійної команди. Це гарна практика, а заразом і те, на що звертають увагу приймальні ради юридичних закладів. Отже, Джордж почав брати участь у дискусіях, а наприкінці березня Джек виключив його з команди.

      Під кінець тієї зими внутрішньокомандні дискусії вже розпалили вогник у змагальницькій душі Джорджа Гетфілда. Він став нещадно упертим диспутантом, що люто обстоював свою позицію «за» або «проти». Не важило, чи то йшлося про легалізацію марихуани, чи про відновлення смертної кари, чи про податкові знижки для розробників збіднених нафтових родовищ. Джордж набрався красномовності і був достатньо безпринципним, щоби щиро не перейматися, на чиєму він боці, – рідкісна, як було відомо Джорджу, й цінована якість навіть серед диспутантів найвищого рівня. Душі істинного політичного авантюрника та істинного диспутанта недалеко відстоять одна від одної, і та й та азартно прагнуть власної користі. Ну, то й непогано.

      Але Джордж Гетфілд заїкався.

      Цей недолік аніскільки не проявлявся в класі, де Джордж завжди був спокійним і підібраним (хоч би він виконав своє домашнє завдання, хоч ні), і, звісно, цього не було помітно на стовінгтонських спортивних полях, де балакучість не вважається доблестю, а інколи тебе навіть можуть видалити з гри за зайві сперечання.

      Коли Джордж сильно заводився під час дебатів, от тоді-то й виринала на поверхню його заїкуватість. Що дужче він збуджувався, то гірше ставало. А коли він відчував, що заганяє опонента в глухий кут, між його центрами мовлення й ротом угніжджувалося щось на кшталт розумової мисливської пропасниці, він міг навіть зовсім задубіти, а час за таймером збігав. На це було болісно дивитися.

      «Т-т-тож я г-г-га-д-д-даю, ми мусимо сказати, що ф-ф-факти у ви-и-и-пад-д-дку, навед-д-деному містером Д-д-дорскі, є зас-с-старілими, про що с-с-свідчать нед-д-давні рі-і-ішення, п-п-под-д-дані у…»

      Лунав дзвоник, і Джордж рвучко обертався, люто вирячившись на Джека, котрий сидів біля таймера. У такі моменти обличчя Джорджа спалахувало, рука спазматично жмакала нотатки.

      Джек тримав Джорджа ще довго після того,