Сяйво. Стівен Кінг

він знову, але без великої надії.

      Лише вітер відповів йому, війнувши цього разу дужче, він розбурхав листя на похилому піддашку під вікном Денні. Трохи листочків зісковзнуло до ринви і заспокоїлось там, немов утомлені танцюристи.

      – Денні… Деннііі…

      Він здригнувся від цього знайомого голосу і, спершись рученятами на підвіконня, тягнучи шию, видивлявся з вікна. Здавалося, почувши голос Тоні, сама ніч стиха, потай оживилася і шепотіла, навіть коли вітер знову вщух і листя лежало незворушно, і тіні перестали рухатись. Денні здалося, ніби він помітив чиюсь темнішу тінь на автобусній зупинці біля наступного за їхнім будинку, але йому було важко вирішити, чи там насправді хтось є, чи то омана.

      – Не їдь, Денні…

      А тоді знову війнув вітер, змусивши його зіщулитися, і тінь на автобусній зупинці зникла… якщо вона взагалі там була. Він постояв біля вікна (хвилину? годину?) ще якийсь час, але нічого більше не відбувалося. Нарешті він знову тихенько забрався назад до свого ліжка, натягнув на себе ковдри і задивився, як тіні, що їх відкидав чужопланетянин-ліхтар, перетворюються на вихилясті джунглі, повні м’ясожерних рослин, які єдино чого бажали – це обвити його, видушити з нього життя, затягнути його вниз, у ту чорноту, де спалахувало червоним єдине зловісне слово:

      АРАК.

      Частина друга. День закриття

      Розділ восьмий. Оглядини «Оверлука»

      Матуся непокоїлася.

      Вона боялася, що їхній «жучок» не подолає всі ці гірські підйоми і спуски і вони сядуть на мілину десь біля узбіччя, а хтось мчатиме, як скажений, і може їх там ударити. Сам Денні мав оптимістичніший настрій; якщо тато вважав, що «жучок» витримає цю останню подорож, то так воно, мабуть, і буде.

      – Ми вже майже приїхали, – сказав Джек.

      Венді пригладила собі волосся на скронях:

      – Слава Богу.

      Вона сиділа праворуч, на колінах у неї лежала розгорнута книжка Вікторії Голт у м’який обкладинці, але сторінками донизу[59]. На Венді була блакитна сукня, та, що Денні вважав її найгарнішою. Її матроський комірець надавав Венді дуже юного вигляду, вона була схожою на дівчинку, яка тільки-но готується до закінчення середньої школи. Тато раз у раз клав долоню їй високо на ногу, а вона все сміялася і змахувала її, приказуючи: «Киш, мухо».

      Денні вразили ці гори. Якось тато був повіз їх у гори неподалік Боулдера, ті, що називаються Прасками[60], але ці були набагато більшими, а на найвищих з них можна було побачити яскраву присипку зі снігу, який, як сказав тато, часто лежить там цілий рік.

      Але тепер вони не просто тинялися віддалік, а насправді опинилися в горах. Круті кам’яні стіни здіймалися навкруг них у таку височінь, що їхні вершини заледве можна було побачити, навіть тягнучи з вікна шию. Коли вони виїжджали з Боулдера, температура була сімдесят[61]. А зараз, всього лиш після полудня, в повітрі тут, на висоті, відчувалася прохолодна свіжість, як у листопаді там, у Вермонті, і тато ввімкнув обігрівач… не сказати, щоби

59

Eleanor Hibbert (1906–1993) – британська письменниця, авторка величезної кількості історично-авантюрних романів, які вона видавала під десятком різних псевдонімів, одним з яких був Victoria Holt.

60

Flatirons – термін геоморфології: схожі на праски скельні формації з клиноподібними краями крутих схилів; п’ять таких гір заввишки до 2300 м поблизу міста Боулдер особливо популярні серед скелелазів і туристів.

61

+70 ˚F = +21,1 ˚C.