Високі тіні. Ліан Луа

виправити ситуацію.

      – А в якому місті хотів би жити ти?

      – Мені все одно. Головне, щоби ти була щасливою.

      За вікнами номеру з вітальні відкривався краєвид на Дніпро. Погляд Власти був прикутий до білого пароплава, що поволі розтинав рівне плесо води. Був сонячний день, і мерехтливі полиски сліпили очі.

      Зар вийшов зі своєї спальні, на ходу застібаючи сорочку, і несхвальним поглядом окинув вбрання сестри: під джинсовим комбінезоном із короткими шортами виглядала тісна майка, а на ногах були високі чорні гольфи і черевики зі шнурівкою. Та понад усе його дратувала довга кофтина, що нагадувала мішок.

      – З хвилини на хвилину прийде слідчий. Могла б причепуритися краще.

      – Не бачу в цьому необхідності. – Власта говорила впівголоса, не відриваючи погляду від пароплава.

      Зар дещо розсердився, але тон його голосу анітрохи не змінився: як і досі був ласкавим із дещицею повчальності.

      – Зовнішній вигляд приватного детектива повинен викликати довіру.

      Власта озирнулася з єхидною посмішкою.

      – Тоді, можливо, мені варто одягнути рожеву піжаму і взяти льодяника?

      Зар закотив очі і махнув рукою на безнадійну сестру.

      – Нестерпна дитина, – пробуркотів він, і цієї миті пролунав стукіт у двері.

      На порозі стояв чоловік років тридцяти п’яти в звичайному повсякденному одязі: джинсах і сорочці, на яку був одягнений пуловер.

      – Добридень. Я – Олександр Боднар, – відрекомендувався він із властивою йому суворістю.

      – Добридень, – відповів Зар, не пускаючи гостя в номер. – Будь ласка, покажіть документи.

      Слідчий усміхнувся так, немов очікував подібної вимоги. Він дістав із кишені посвідчення і показав його Зару, не випускаючи з руки. Зар міг запросто відрізнити справжній документ від підробки, – цьому його навчив Артур. Переконавшись у тому, що посвідчення справжнє, Зар запросив гостя увійти.

      – Прошу, сідайте. – Він вказав рукою на крісло біля кавового столика. – Чаю, кави або чогось міцнішого?

      – Дякую, не потрібно. – Чоловік подивився на Власту, яка роздивлялася його з-під пасма волосся, що впало їй на очі. – Д-добридень, – розгублено промовив він.

      У відповідь Власта не мовила ані слова й лише злегка кивнула.

      – Не звертайте уваги на мою сестру. Вона – стажистка, – пояснив Зар, сідаючи на канапу.

      – Он як. Артур не попереджав мене про те, що з вами буде ще один наступник, – сказав Олександр, опускаючись у крісло.

      – Не дивно, – процідив крізь зуби Зар, схиливши голову.

      – Розпочнімо. Я приніс документи в справі. – Слідчий поклав на стіл товсту чорну теку і взявся викладати з неї папери і фотографії. – Жертва – Аліна Кравчук. Студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мешкала за місцем прописки разом із батьками. Була вбита в арковому проході власного будинку, коли поверталася з концерту. Ймовірно, при спробі пограбування.

      – Ймовірно? – уточнив Зар, відірвавши погляд від фото.

      – Так, вбивця