Високі тіні. Ліан Луа

хоче, похнюплено копаючи ногою шишки. Невдовзі вона вийшла до старої, але доглянутої конюшні. Помітивши біля коней старого Родомира, Власта обережно подалася назад, а потому завернула за стайню з боку лісопосадки.

      Діставшись до алеї, вона попрямувала через сад. Серед квіткових клумб біліли пишні абрикоси, вишні і осипалися рожевим снігом сакури, над якими вивищувалися темно-зелені шпилі ґотичної будівлі. Кам’яна споруда нагадувала будівлю старого європейського навчального закладу з костелом у центрі. Ось тільки храму в цьому місці ніколи не було, а масивні двері у формі арки вели до величезної парадної зали. Високі вікна проливали багряне світло на стіни, обшиті панелями темно-червоного кольору. Гострі ніші проходів і колони були прикрашені золотистою різьбою, а зі стелі звисали масивні ярусні люстри.

      Це був приватний дитячий будинок, який збудував Гуго Вольф, дід нинішнього господаря – шістдесятидвохрічного Артура Вольфа. Персонал будинку складався із семи вчителів, які викладали по три-чотири предмети, кухаря – добродушної жінки із пишними формами на ім’я Сара, трьох молодих служниць і дворецького Родомира, що також виконував ролі конюха і садівника. Благородний пан Артур утримував сімдесят три дитини різного віку: найменшому нещодавно виповнився рік, а найстаршим був двадцятитрирічний брат Власти – Лучезар. По суті, не можна було з упевненістю сказати, що він жив у цьому домі, оскільки більшу частину часу хлопець проводив у відрядженнях.

      Артур Вольф замолоду був співробітником правоохоронних органів, а опісля став успішним приватним детективом – одним із найкращих у країні. Коли його батько пішов на той світ, Артуру довелося продовжити сімейну справу і повернутися в дитячий будинок, що отримав назву «Вовчий дім». Але пан Артур не залишив колишню сферу діяльності і взявся виховувати наступників, яких він обрав серед дітей Вовчого дому. Наразі троє його повнолітніх вихованців, до числа яких входив брат Власти, непогано давали раду питанням, які надходили Артуру.

      У парадній залі Власта зустріла трьох дівчат на рік або два молодших за неї. Вони сміялися і жваво щось обговорювали, але з її появою принишкли. Опустивши голову, Власта поквапилася перетнути кімнату, але не встигла дійти до сходів, як одна із дівчат гукнула її. Власта зупинилася і похмуро поглянула на дівчину, що підбігала, але та приємно усміхнулася і спитала:

      – Скажи, будь ласка, коли приїде Лучезар? – Її голос звучав привітно, але Власта чудово розуміла, що це прикидання.

      – Не маю жодного уявлення, – процідила крізь зуби вона, піднімаючись сходами.

      Лучезар був загальним улюбленцем. Зграї шанувальниць цілодобово мліли біля дверей до його кімнати, із завмиранням серця чекали його повернення. І не дивно: високий красень, синьоокий блондин, талановитий, розумний і сміливий, добрий до всіх і з усіма ввічливий. З якого боку не глянь – земне втілення янгола. Поруч із ним Власта нагадувала мале чортеня. Ззовні вони були дуже схожими: той самий колір волосся, ті самі очі і форма обличчя, однак Власта завжди одягалася в чорне, наносила темний макіяж, була замкненою, тихою і грубою з усіма, з ким була змушена заговорити. Її всі недолюблювали, але ставилися до неї терпляче через повагу до брата.

      Здійнявши очі, Власта помітила, що їй назустріч іде Надін, донька Артура Вольфа. Цій жінці було трохи за тридцять, але виглядала вона старше своїх років, оскільки її убрання були старомодними – типова вчителька.

      – Власто, ти зробила домашнє завдання? – поцікавилася вона з докором, що майнув у голосі.

      Надін була талановитим хірургом, втім кілька років тому вона покинула свою кар’єру і переїхала у Вовчий дім, аби допомагати батькові. З того часу вона викладала дітям біологію і анатомію.

      – Ні, – сказала руба Власта, незворушно продовжуючи підніматися сходами.

      – Власто, скільки ще це триватиме? – прошипіла їй услід Надін. – Зрозумій же, це дуже важливо. Тобі цього року потрібно вступати до університету.

      – Нікуди я не збираюся вступати, – флегматично пробубоніла собі під ніс Власта, однак та почула її.

      – Сидітимеш на братовій шиї?! – прогриміла вона так, що задзвенів кришталь на люстрі. – У тобі немає ані краплі самоповаги!

      Власта не змогла пропустити повз вуха ці слова. Вона повернулася і, підійшовши впритул до пані Надін, видала зі злісною посмішкою:

      – Мій брат не скаржиться. А вам робота з дітьми явно йде не на користь. Аж надто нервовою ви стали. Та й заміж вам уже давно пора.

      – Що? – Брови Надін злетіли, і вона приголомшено завмерла.

      Перш ніж жінка прийшла до тями, Власта поквапилася піти геть. Опинившись у своїй кімнаті, вона зняла важкі черевики і знесилено повалилася на ліжко.

      «Ці три дівиці все чули, – раптом усвідомила Власта. – Завтра новиною дня буде моя сварка з Надін. Впевнена, вона дасть мені науку гарних манер. І… буде права».

      Власта трохи піднялася і подивилася у вікно. Її кімната була на останньому поверсі будівлі, завдяки чому із вікна розгортався заворожливий пейзаж. Сонце вже сховалося, але хвилясті обриси гір досі чітко виділялися на фоні потемнілого