Бібліотека душ. Ренсом Ріггз

двері й побачив трохи далі на платформі одного з витворів. Він швидко крокував у наш бік і пожирав очима кожен вагон.

      – Один іде сюди, – пробурмотів я. – Еммо, як там твій вогонь?

      – От-от погасне, – відповіла вона.

      Витвір невпинно наближався. Чотири вагони. Три.

      – Тоді готуйся бігти.

      Лишалося два вагони. Аж раптом м’який голос робота: «Обережно, двері зачиняються».

      – Затримайте поїзд! – заволав витвір. Але двері вже зачинялися.

      Він притьмом засунув у отвір між ними руку. Двері знову відскочили. Він зайшов у вагон – сусідній із нашим.

      Я перевів погляд на двері, що з’єднували два наші вагони. Вони були заблоковані ланцюгом. І на тому спасибі. Зачинившись, стукнули двері, й поїзд рушив. Ми перемістили складаного на підлогу й щільно посідали коло нього на п’ятачку, якого не було видно з вагона, де їхав витвір.

      – Що ми можемо зробити? – спитала Емма. – Тільки-но цей поїзд зупиниться, він припхається прямо сюди й побачить нас.

      – А ми точно знаємо, що він витвір? – поцікавився Едисон.

      – А коти ростуть на деревах? – відповіла Емма.

      – У нашій півкулі – ні.

      – Тоді знаємо не точно. Але що стосується витворів, то є одна давня приказка: не певен – припускай найгірше.

      – Гаразд. Отже, так, – втрутився я. – Тієї ж секунди, як ці двері відчиняться, ми помчимо до виходу.

      Едисон зітхнув.

      – Знову втікати, – з презирством промовив він, мов гурман, якому запропонували на тарілці млявий шматок американського сиру. – Ну ніякої уяви. А може, спробуємо вибратися крадькома? Змішатися з натовпом? У цьому принаймні є артистизм. А тоді зможемо просто піти, з гідністю, ніким не помічені.

      – Я ненавиджу втікати так само, як і всі, – відповів я. – Але ми з Еммою схожі на лісорубів-убивць із дев’ятнадцятого століття, а ти собака, який носить окуляри. Нас неодмінно помітять.

      – Поки виробники не почнуть випускати контактні лінзи для собак, я мушу задовольнятися окулярами, – пробурчав Едисон.

      – І де той порожняк, коли він так потрібен? – недбалим тоном промовила Емма.

      – Поїзд переїхав, якщо нам пощастило, – сказав я. – І що ти мала на увазі?

      – Тільки те, що раніше він ставав нам у пригоді.

      – А ще раніше мало не прикінчив нас. Двічі! Ні, тричі! Не знаю, як я його контролював, але то була наполовину випадковість. А що буде тієї ж миті, коли в мене не вийде нічого йому наказати? Ми трупи, от що.

      Емма відповіла не одразу. Кілька секунд вона уважно вивчала мене поглядом, а потім узяла за руку, вкриту кіркою бруду, і ніжно її поцілувала – один раз, потім другий.

      – А це за що? – здивувався я.

      – Ти справді не здогадуєшся?

      – Про що?

      – Який ти безмежно чудесний і дивовижний.

      Едисон застогнав.

      – Ти володієш приголомшливим талантом, – прошепотіла Емма. – Усе, що тобі треба, – трохи попрактикуватися.

      – Можливо. Але коли в чомусь