Бібліотека душ. Ренсом Ріггз

до нього, і очі в них ще більше полізли на лоби.

      – Дурбецало, – пробуркотіла Емма. – Мовчи.

      Рукою, що помітно тремтіла, хлопець показав на пса.

      – А це він?..

      Едисон сказав лише три слова. Ми могли якось це обіграти: сказати, що луна вагоном пішла чи ще щось, що це не те, що вони подумали. Але Едисон був занадто гордий, щоб прикинутися дурником.

      – Звісно, ні, – він гордовито задер носа в повітря. – Собаки не вміють розмовляти англійською. І взагалі будь-якою людською мовою не вміють розмовляти – за винятком хіба що, слід зазначити, люксембурзької, яку розуміють лише банкіри та люксембуржці, тому її навряд чи можна вважати мовою, придатною для спілкування. Ні, ви щось погане з’їли, і тепер вам сниться нічне страхіття. От і все. А зараз, якщо ви не дуже заперечуєте, моїм друзям потрібно позичити ваше вбрання. Будь ласка, негайно скиньте все з себе.

      Блідий, тремтячи всім тілом, хлопець почав знімати з себе шкірянку, але не встиг витягти руку з другого рукава, як його коліна підкосилися й він звалився на підлогу. Після цього дівчина закричала й зупинитися вже не могла.

      Тієї ж миті витвір став гепати в заблоковані двері. У його порожніх очах спалахували іскри вбивства.

      – От і втекли непомітно, – резюмував я.

      Едисон розвернувся і глянув на нього.

      – Точно витвір, – велемудро киваючи, промовив він.

      – Я така рада, що з цією загадкою покінчено, – уїдливо зауважила Емма.

      Раптом поїзд струсонуло, завищали гальма. Наближалася наступна станція. Я підняв Емму на ноги й приготувався бігти.

      – А як же Сєрґєй? – Емма крутнулася, щоб глянути на нього.

      Утекти від пари витворів, маючи на руках ослаблену Емму, було само з себе нелегким завданням. А зі складаним чоловіком на руках завдання перетворювалося на нездійсненне.

      – Нам доведеться його залишити, – сказав я. – Його знайдуть і відвезуть у лікарню. Це його єдиний шанс. І наш теж.

      На диво, погодилась Емма одразу.

      – Я думаю, це те, чого він би хотів. – Вона швидко підійшла до нього. – Пробач. Ми не можемо взяти тебе з собою. Але я впевнена, що ми ще зустрінемось.

      – У наступному світі, – прохрипів він, на мить розплющивши вузькі щілини очей. – В Абатоні.

      Під акомпанемент цих слів і вереску дівчиська, що дзеленчав у наших вухах, поїзд заїхав на станцію і двері відчинилися.

* * *

      Ми вчинили не розумно. Не елегантно. Тільки-но двері поїзда відчинилися, ми чкурнули.

      Витвір вискочив з вагона й застрибнув у наш, але на той час ми вже промчали повз крикливе дівчисько, непритомного хлопця й вибігли на платформу, де довелося змагатися з потоком людей, який саме вливався в поїзд, мов косяк риби на нересті. Ця станція, на відміну від решти, мало не лускалася від люду.

      – Туди! – заволав я й потягнув Емму до таблички «ВИХІД», що світилася вдалині. Я сподівався, що Едисон десь у нас під ногами, але навколо нас текли такі ріки людей, що я ледве бачив підлогу. На щастя, до Емми поверталися сили (чи зробив своє приплив адреналіну), бо навряд чи я зміг би підтримувати