Бібліотека душ. Ренсом Ріггз

чого?

      Лорейн повернулася й сяйнула замащеною усмішкою.

      – Старі, молоді. Найрізноманітніші таланти. Дехто з моїх відвідувачів просто хоче подивитися шоу, і це нормально, але в інших є особливі потреби. І ми дбаємо про те, щоб ніхто не пішов невдоволеним.

      – Хлопець сказав «ні, дякую», – гарикнув Едисон. Здавалося, він от-от відправить ту жінку подалі. Але тут Емма виступила поперед нього й сказала:

      – Я б хотіла подивитися.

      – Що? – здивувався я.

      – Я хочу подивитися, – повторила Емма, і в її голосі вже чулися гострі нотки. – Покажіть.

      – Виконуємо лише серйозні запити, – попередила Лорейн.

      – О, я дуже серйозна.

      Я не знав, що замислила Емма, проте довіряв їй достатньо, щоб не протестувати.

      – А вони? – спитала Лорейн, невпевнено дивлячись на мене та Едисона. – Вони завжди такі грубіяни?

      – Так. Але вони нормальні.

      Лорейн примружилася, неначе оцінювала, чи важко буде силоміць викинути нас із її закладу, якщо раптом виникне така потреба.

      – Що ти вмієш робити? – спитала вона. – Що-небудь умієш?

      Емма прокашлялася й вирячила на мене очі. Я одразу ж збагнув, що вона телеграфує: «Збреши!»

      – Раніше я вмів піднімати поглядом у повітря олівці та інші речі, – сказав я, – але тепер навіть не можу поставити олівця сторчма. Здається, я… вийшов з ладу чи щось таке.

      – Таке буває навіть із найкращими. – Вона перевела погляд на Едисона. – А ти?

      Той підкотив очі.

      – Я собака, що розмовляє.

      – І це все, що ти вмієш? Розмовляти?

      – Інколи здається, що так, – не втримався я від шпильки.

      – Не знаю, на кого з вас мені образитися більше, – пробурчав Едисон.

      Лорейн востаннє затяглася сигаретою і ударом пальця викинула її геть.

      – Гаразд, прянички. Ідіть за мною.

      І вона пішла. А ми трохи затрималися, щоб пошепки провести нараду.

      – А як же Шарон? – спитав я. – Він сказав нам чекати тут.

      – Це лише на хвилинку, – заспокоїла Емма. – І чуйка мені підказує, що про хованку витворів вона знає набагато більше, ніж Шарон.

      – І ти думаєш, вона просто добровільно здасть нам цю інформацію? – спитав Едисон.

      – Побачимо, – сказала Емма й пішла слідом за Лорейн.

* * *

      У закладі Лорейн не було ні вітрини, ні вивіски. Лише порожні двері зі срібним дзвіночком на ланцюжку. Лорейн подзвонила у дзвіночок. Ми стояли й чекали, поки зсередини хтось гримотів численними засувами, а потім у дверях виникла шпарина. З темряви на нас блиснуло око.

      – Свіже м’ясце? – спитав чоловічий голос.

      – Клієнти, – відповіла Лорейн. – Відчиняй.

      Око зникло, і двері відчинилися повністю. Ми зайшли у строгий вестибюль, де чекав швейцар, який оглянув нас із ніг до голови. На ньому було важке пальто з високим коміром і крислатий фетровий капелюх, насунутий так низько на голову, що з усього його обличчя нам видно було лише два ока-намистини та ще кінчик носа.