Несказанне лишилось несказанним…. Олена Гешко

ться в душі, переживається разом з усіма моїми героями, адже мої герої – це мої рідні, друзі і близькі зі своїми повсякденними життєвими ситуаціями, і невміло й боязко складається в рядочки.

      Тож шановний читачу, звертаюся до тебе з невеличким проханням – якщо ти вже читаєш ці рядочки, то тобі не байдуже. Прочитай і далі – можливо, на якійсь із сторінок ти зустрінеш когось дуже близького чи знайомого. Нехай в твоїй душі щось ворухнеться, злетить у височінь краси, гри почуттів й сутності самого життя і ти хоч на мить зупинишся в шаленому темпі сьогодення і згадаєш про тих, хто поруч: був, є і,можливо, буде. Віддай часточку тепла своєї душі близькій тобі людині, подаруй усмішку незнайомцю на вулиці, чи просто привітайся, зайшовши в магазин, автобус чи аптеку… Тепло наших душ і думок повернеться нам і зробить наш світ хоч трішки теплішим і приємнішим.

      До зустрічі!

Ваша Олена Гешко.

      Вишневі ночі

      Ще зранку прохолодний квітневий дощ щедро викупав землю. А до вечора вітер розігнав хмари й лагідне призахідне сонечко привітно усміхнулося свіжескупаній землі, повільно і впевнено яскраво-червоним тарілем закотилося за обрій.

      Мокра молода трава легко потавала під ногами, ніжний весняний вітерець налетів десь збоку, пустотливо погрався моїм волоссям і стрімко подався вгору, обсипаючи мене, наче снігом, білим вишневим цвітом. На небі вже замерехтіли перші зірочки.

      Зупиняюся під молодою так рясно квітнучою вишенькою. Доторкаюся рукою гілочки і приємна прохолода ночі, злившись у дивний дощ білих пелюсточок, огорнула-обцілувала моє обличчя, шию, руки. Чарівна вишнева ніч накрила чорним крилом з білими зірочками вишневого цвіту стомлену за день землю. Затихло все, задрімало… Тільки я одна під квітучими вишнями наодинці зі своєю тугою. Одна. Без тебе. Мені залишилися тільки спогади, тільки думки. Але серце не хоче залишатися спокійним, не хоче втрачати тебе. І в уяві знову і знову постають із небуття наші зустрічі. Мені здається, ніби я знову чую твій голос, бачу твої глибокі карі очі, відчуваю твій подих і ніби тону в твоїх обіймах, твоїх поцілунках, як у цих вишневих ночах.

      Тільки все це – просто марево, дивне марево. Ми з тобою опинилися ніби на різних берегах долі і наші життєві стежинки ніколи більше не перетнуться. В нас нічого не залишилося спільного, тільки спогади і ще, може, вишневі ночі…

      Вона мені сьогодні подзвонила…

      Звичайний день. Звичайний вихідний. І все – як завжди. Монотонно лине час. Як завжди в такі дні після обіду я лежу перед телевізором. Бездумно клацаю пультом, переключаючи канали і ніде довго не затримуючись. Чи немає нічого цікавого, чи мені просто не до перегляду телепередач… Мимоволі ловлю себе на думці: «Що ж насправді я роблю: дивлюся телевізор чи просто думаю? Тільки от біда – про що і про кого мені думати?»