Semper tiro. Іван Франко

ч Франко

      SEMPER TIRO

      Semper tiro

      Життя коротке, та безмежна штука

      І незглибиме творче ремесло;

      Що зразу, бачиться, тобі було

      Лиш оп’яніння, забавка, ошука,

      Те в необнятий розмір уросло,

      Всю душу, мрії всі твої ввіссало,

      Всі сили забира і ще говорить: «Мало!»

      І перед плодом власної уяви

      Стоїш, мов перед божеством яким,

      І сушиш кров свою йому для слави,

      І своїх нервів сок, свій мозок перед ним

      Кладеш замість кадила й страви,

      І чуєш сам себе рабом його й підданим,

      Та в серці шепче щось: «Ні, буду твоїм паном».

      Не вір сим пошептам! Зрадлива та богиня,

      Та Муза! Вабить, надить і манить,

      Щоб виссать «я» твоє, зробить з тебе начиння

      Своїх забагань, дух твій спорожнить.

      Не вір мелодії, що з струн її дзвенить:

      «Ти будеш майстром, будеш паном тонів,

      І серць володарем, і владником мільйонів».

      О, не дури себе ти, молодая ліро!

      Коли в душі пісень тісниться рій,

      Служи богині непохитно, щиро,

      Та панувать над нею і не мрій.

      Хай спів твій буде запахуще миро

      В пиру життя, та сам ти скромно стій

      І знай одно — poёta semper tiro[1].

      Сонет

      Благословенна ти поміж жонами,

      Одрадо душ і сонце благовісне,

      Почата в захваті, окроплена сльозами,

      О раю мій, моя ти муко, Пісне!

      Царице, ти найнижчого з-між люду

      Підносиш до вершин свойого трону

      І до глибин терпіння, сліз і бруду

      Ведеш і тих, що двигають корону.

      Твій подих всі серця людські рівняє,

      Твій поцілуй всі душі благородить

      І сльози на алмаз переміняє.

      І дотик твій із терня рожі родить,

      І по серцях, мов чар солодкий, ходить,

      І будить, молодить, і оп’яняє.

      Моєму читачеві

      Мій друже, що в нічну годину тиху

      Отсі рядки очима пробігаєш

      І в них народному заради лиху

      Чи власним болям полекші шукаєш, —

      Коли тобі хоч при одному слові

      Живіше в грудях серце затріпоче,

      В душі озветься щось, немов луна в діброві,

      В очах огонь сльозу згасить захоче, —

      Благословлю тебе, щоб аж до скону твого

      Доніс ти серце чисте й щиру душу

      І щоб ти не зазнав сирітства духового,

      В якому я свій вік коротать мушу.

      17.IX 1905

      Конкістадори

      По бурхливім океані

      Серед пінявих валів

      Наша флота суне, б’ється

      До незвісних берегів.

      Плещуть весла, гнуться щогли…

      Ось і пристань затишна!

      Завертай! І бік при боці!

      І стерно біля стерна!

      Кидай якорі! На берег

      По помостах виходи!

      Нічичирк! Ще ледве дніє…

      Пусто скрізь… Ставай в ряди!

      Сонний город ще дрімає…

      Схопимо його у сні…

      Перший крик — наш окрик бою

      І побіднії пісні.

      Та заки рушать, пускайте

      Скрізь огонь по кораблях,

      Щоб всі знали, що нема нам

      Вороття на старий шлях.

      Бухнув дим! Хлюпоче море…

      Щось мов стогне у судні…

      Паруси залопотіли,

      Наче крила огняні.

      Гнуться реї, сиплять іскри,

      Мов розпалені річки…

      Снасть скрипить… Високі щогли

      Запалали, мов свічки.

      Що за нами, хай навіки

      Вкриє попіл життьовий!

      Або смерть, або побіда! —

      Се наш оклик бойовий!

      До відважних світ належить,

      К

1

Поет завжди учень (лат).