Лісова пісня. Леся Українка

strong>

      Лукаш.

      Пропасниця

      Русалка.

      (без мови).

      Лісовик.

      Потерчата.

      Мавка.

      Куць.

Дія II

      Мати Лукашева.

      Килина.

      Лукаш.

      Русалка.

      Дядько Лев.

      «Той, що в скалі сидить».

      Мавка.

      Русалка Польова.

      Перелесник.

Дія III

      Мавка.

      Хлопчик.

      Лісовик.

      Лукаш.

      Куць.

      Діти Килинині

      Злидні.

      (без мови).

      Мати Лукашева.

      Доля.

      Килина.

      Перелесник.

      Пролог

      Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що отот має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потока в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.

      «Той, що греблі рве»

      З гір на долину

      біжу, стрибаю, рину!

      Місточки збиваю,

      всі гребельки зриваю,

      всі гатки, всі запруди,

      що загатили люди, —

      бо весняна вода,

      як воля молода!

      (Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді.)

      Потерчата (двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках виринають з-поміж латаття)

      Перше

      Чого ти тута блудиш?

      Друге

      Чого зо сну нас будиш?

      Перше

      Нас матуся положила

      і м’якенько постелила,

      бо на ріння, на каміння

      настелила баговиння

      і лататтям повкривала,

      і тихенько заспівала:

      «Люлі-люлі-люлята,

      засніть, мої малята!»

      Друге

      Чого ж ти тут шугаєш?

      Перше

      Кого ти тут шукаєш?

      «Той, що греблі рве»

      Тую Русалку,

      що покохав я змалку,

      бо водяній царівні

      нема на світі рівні!

      Збігав я гори,

      долини, яри, ізвори, —

      милішої коханки

      нема від озерянки.

      Зіб’ю всю вашу воду,

      таки знайду ту вроду!

      (Бурно мутить воду.)

      Потерчата

      Ой леле! Не нуртуй!

      Хатинки не руйнуй!

      Печера в нас маленька,

      що збудувала ненька.

      Убога наша хатка,

      бо в нас немає татка…

      (Чіпляються йому за руки, благаючи.)

      Ми спустимось на дно,

      де темно, холодно,

      на дні лежить рибалка,

      над ним сидить Русалка…

      «Той, що греблі рве»

      Нехай його покине!

      Нехай до мене зрине!

      Потерчата поринають в озеро.

      Виплинь же, мила!!

      Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий