Фатальна помилка. Тимур Литовченко

шкуру маля. Було очевидно, що він вагається. Не давши отцеві Євлампію отямитися, жінка дістала з-під плаща гаманець і гарячково зашепотіла:

      – Отут гроші на його виховання. А також на зведення нового храму. Багато, багато грошей! Ви за все життя стільки не бачили, скільки у цьому гаманці. І все, все це вам – тільки врятуйте синочка, благаю!..

      Сказавши це, Марина широким жестом розсипала червінці по всій церкві. Розрахунок був вірний: від такої кількості золота, що казна-звідки виникло в руках незаможної (якщо судити за обшарпаною сукнею та брудним плащем) мандрівниці, піп відверто обімлів. Кілька секунд він жадібно хапав широко роззявленим ротом повітря, потім дещо заспокоївся й насилу вимовив:

      – Ну, добре, добре! Гаразд!.. Давай сюди твого сина.

      Вона передала отцеві Євлампію загорненого в козячу шкуру малюка, після чого зняла з підмізинного пальця невеличкий срібний перстеньок з печаткою (останній, який не встигли відібрати підступні грабіжники на березі річки) і також простягнула священикові:

      – Це віддасте йому на повноліття.

      – А ото вже як вийде! – закопилив губи піп. – Я віддам твого сина на виховання до поважної родини, а там…

      Але, спохопившись, одразу ж додав:

      – Утім, дякую за щедре пожертвування на храм, добра жінко. А тепер іди звідси якнайшвидше, далі тобі залишатися тут не можна. Знайдуть вас удвох у мене – ой, станеться лихо, неодмінно станеться! Тож прощавай.

      І поспіхом виштовхав Марину за двері.

      «Нехай же буде, як буде! Але хоча б синочка вдалося врятувати», – подумала вона і, востаннє озирнувшись на непоказну церковку, побігла геть, не розбираючи дороги.

      Отець же Євлампій ретельно причинив двері храму, з усією можливою швидкістю зібрав золоті монети у гаманець і разом зі срібним перстеньком сховав за ікону Миколи Чудотворця. Тоді лише розгорнув козячу шкуру й побачив чорняве хлоп’я в самій лише спідній сорочці. Дитина була міцною на вигляд, тільки занадто вже худорлявою.

      «Нічого, от відпочине дитятко, у мене поживе, тоді й відгодується. Самі ж його й виховаємо», – подумав священик. Тут дитина потягнулася, розплющила жваві, трохи розкосі оченята й заплакала. Не звернувши уваги на хлоп’ячі капризи, отець Євлампій заговорив з ним по-дорослому, від чого плаксій одразу заспокоївся:

      – Ти хто такий будеш?

      – Я – царевич, – гордовито відповіла дитина.

      – Гм… Царевич!

      Священик менш за все очікував подібної відповіді, однак захований за іконою гаманець із золотими монетами і срібним перстеньком був найкращим свідченням правдивості слів хлопчика. У голові пронісся рій сполоханих думок: «Царевич?! Тільки цього не вистачало. Хоча чому б і ні?.. Дуже навіть можливо. Але якщо переді мною маленький царевич, то його мати у такому разі – та сама полька!.. Справді, вона ж католичка… Отакої!»

      Зусиллям волі відігнавши ці думки, отець Євлампій продовжив питати:

      – А звати тебе як?

      – Іваном Дмитровичем.

      «Дмитрович! Царевич!.. Що ж, усе збігається. Звалив же Ти, Господи Ісусе, випробування на мою голову!..» – жахнувся отець