Фатальна помилка. Тимур Литовченко

ці дні король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза томився від неробства. Зазвичай він нудьгував у палацовій бібліотеці, сумно гортаючи сторінки першої-ліпшої книги, що потрапляла під руку. Король віддавав перевагу простому чорному одягу, що прекрасно гармоніював із сумовитим настроєм: оброблений сріблом камзол французького крою відмінно сидів на його величності, підкреслюючи струнку фігуру. Блискуче хвилясте волосся каскадом падало на розкішний мереживний шведський комір.

      Зараз же Сигізмунд влаштувався в кабінеті з завішеними вікнами у затишному кріслі біля каміна, байдужим поглядом дивлячись на палаючі дрова. Біля його ніг спав великий датський дог, розвалившись на величезній ведмежій шкурі. Очі короля зліпалися, дрімота потихеньку долала його. Здавалося, ще трохи, й молитовник випаде з рук…

      У двері тихо постукали. Собака сторожко підхопився. Сигізмунд стрепенувся, дрімота відразу випарувалася, змінившись роздратуванням.

      – Заходь! – голосно скомандував він.

      Двері відчинилися, в утворену шпарину зазирнув старенький придворний маршалок.

      – Я хотів сказати… – почав мимрити він.

      Ледь стримуючи лють, Сигізмунд загрозливо засичав:

      – Або говори швидше, або вшивайся геть!

      – Я хотів доповісти вашій величності, що настала зима.

      Король розлютився, скинув чобіт з ноги і жбурнув ним у старого з голосним ревінням:

      – Яка зима, ідіоте?! Осінь надворі!!!

      Не звертаючи уваги на лють володаря, придворний маршалок підняв королівський чобіт, попрямував до вікна й розкрив важкі портьєри. У кімнаті миттєво посвітлішало.

      – Ось, ваша величносте, зробіть честь, погляньте у вікно, щоб пересвідчитися: перший сніг пішов, – спокійно відповів старий. Умить відчувши приплив бадьорості, король щодуху кинувся до вікна, собака почимчикував за хазяїном.

      – Де там сніжок пішов? – весело запитав Сигізмунд, не вірячи власним очам.

      – За вікном пішов, – прошепотів маршалок, а потім голосно додав: – Ви би, ваша величносте, взуттєчко надягли б, бо так ще ноги застудите…

      Втім, король не слухав старого, а квапливо, по-дитячому намагався відкрити вікно. Однак воно не піддавалося. Тоді придворний маршалок особисто надягнув чобіт королю на ногу, акуратно відсторонив його величність від вікна та спритним рухом розтиснув затвор. Вікно миттєво розчахнулося, повіяло холодом.

      Іззовні падав сніг, сирий і пухкий. Снігопад був настільки рясним, що крізь його завісу неможливо було розгледіти навіть палацовий сад. Сніжинки летіли, кружляли, потім підкинуті ласкавим вітерцем, злітали і знову падали, і вкривали пухким білим килимом все довкола: черствий бруд замерзлої багнюки на дорогах, черепичні дахи варшавських будинків, дерева…

      – Ти диви, і справді сніг! – зрадів король. Він підставив руку, і холодні кошлаті пластівці опустилися йому на долоню. Сигізмунд наблизив їх до очей, намагаючись розглянути уважніше:

      – Дивися, вони спочатку немовби той пух. А коли