У сутінках часу. Валерій Фурса

й так впевнено стояла, ніби вона не з повітря виникла, а була із справжньої плоті і крові. Як і все живе на Землі! Мабуть, що й він (вона чи воно?) був здивований не менше за мене. Витріщивши на мене свої очі-тарілки, він, не рухаючись, безсоромно розглядав мене. Наче якусь інфузорію під мікроскопом.

      Моє внутрішнє заціпеніння поступово почало кудись відступати і якісь відблиски думок замерехтіли у моїй голові. Звичайно, тоді я того ще не усвідомив, але тепер мені здається, що всі ті думки виникли якось самі по собі. Ніби це не я сам думав, а хтось зовсім інший, невідомий мені, зовсім стороння людина, проганяв нейронами мого мозку титри якогось дивовижного фільму.

      Переважна більшість із вас, швидше за все, подумає, що наклюкався, мовляв, рибачок з пляшки, та й тихенько поїхав у світ галюників, коли сонечко літнє у тім’ячко вдарило. От і верзе казна-що та голову людям морочить. Якщо ви так дійсно подумали, то я й ображатися не буду. Можливо, що я й сам, на вашому місці, теж до такого висновку дійшов би.

      Але це зовсім не так! Якби всі вживали оковиту так як я, то у нас жодних антиалкогольних указів не приймали б. Я лише при святі можу собі позволити сто грамів випити. А щоб сам, то такого взагалі ніколи не бувало. Так що, можете заспокоїтись. Тверезий я був. А від чистого річкового повітря до такої степені не сп’янієш.

      Незнайомець оговтався першим.

      – Не бійся мене, людино! – цілком зрозумілою для мене мовою раптом заговорив він. – Я – не фантом і не нечиста сила. Я – факр!

      Я був до такої міри ошелешений цією несподіваною з’явою, що спочатку й слова не міг видушити із себе. Ніби занімів. А тут – воно ще й заговорило зі мною. У такій ситуації будь-хто контроль над своїми почуттями втратив би. І я теж себе контролювати не міг. Тому й ляпнув, не думаючи, перше, що в голову прийшло:

      – А що таке факр?…

      – Ти ще забув запитати, з чим його їдять, – озвучив мою затаєну думку незнайомець.

      Він невдоволено зморщив своє зелене обличчя. По всьому було видно, що це дурнувате запитання таки вивело його з рівноваги. А чого ображатися? Можна подумати, що мені кожний день доводиться якихось факрів бачити…

      Чому він не відреагував на мої слова належним чином, для мене так і залишилося таємницею. Швидше за все, він зважив на мої розумові здібності, що, зрештою, й змусило його посміхнутися.

      – У мене ще буде час, щоб розповісти тобі, хто такі факри. А зараз мені просто хочеться поспілкуватися з тобою. Я хочу дізнатися, чи ти доріс до контакту.

      От вже, чия б корова мукала!..

      Факр, якщо це справді був факр, хоча я про таких і не чув ніколи, був щонайменше втричі нижчим за мене. На зріст він був від сили сантиметрів шістдесят. Не людина-ліліпут, не гном і не гобіт… Щоб ідентифікувати цю особу, я навіть подумки перебрав всіх відомих мені казкових персонажів. Але цей факр не був схожим на жодного з них. Хіба що зеленим кольором на крокодила Гену змахував. Одягу він не мав жодного. То ж я, наче в анатомічному кабінеті, мав можливість досить добре його розглянути.

      Я