Десята заповідь. Валерій Фурса

і зібрати якісь там суми зуміли. Ще трохи у батьків позичили, і вирішили при місцевому лісництві свою пилораму відкрити. Правда, покрутитися довелося чимало. Дещо цікаве їм інститутські викладачі порадили, у чомусь родичі та знайомі допомогли. Вдалося їм тоді досить хорошее обладнання на вигідних умовах – у лізинг взяти, тобто у оренду з викупом.

      Справи непогано пішли. Хоча й клопітно на перших порах було. Особливо – при пошуку клієнтів. Та й працювати іноді з ранку і до самої ночі доводилось.

      Дуже допоміг хлопцям директор лісгоспу, старий друг Василевого батька.

      – Чим я маю віддавати ліс-кругляк якимось невідомим баригам, а вони на ньому наживатися будуть, – обмовився він якось за чаркою у Василевих батьків, – я краще допоможу розкрутитися Василю та Миколі. Може, й вони мені колись корисними будуть. А ні, то й ні. Моя добора справа мені ж в актив і запишеться. Хоча б на суді Божому…

      І допомагав Іван Іванович хлопцям. Допомагав щиро, від усієї душі. І лісом першосортним, і порадами мудрими, і клієнтами грошовитими.

      Так і вийшли Василь з Миколою в люди. Чудові весілля за свої власні кошти справили, і молодих дружин у батьківські хати привели. А вже через рік, коли дружини їм первістків подарували, Василь з Галиною і новосілля справили.

      Микола до того часу ще свій будинок не добудував. У бітьків він був одинаком. Тому йому не так припікало з новобудовою, як його товаришеві, у якого ще двоє молодших у батьківському будинку були. Тому й довелося Василеві з Галиною якийсь час без друзів-сусідів жити. Але дружити вони ще більше стали. Тільки тепер уже сім'ями. Загальна справа їх так об'єднала, що вони, ніби жартома, навіть почали себе сватами іменувати. Адже Васелеві дружина народила синочка, а Микола став батьком чарівної дівчинки.

      Розділ 3

      Містечко Берестин невеличке. У ньому всього тисяч вісім населення. Як три села вкупі. Будь-яка звістка з однієї околиці до іншої швидко доходить. А чому тут дивуватися? Адже більшість людей з діда-праділа між собою знаються. Навіть прізвиська вуличні з давніх сільських часів ще подекуди залишилися. Десятиліттями люди родичалися, дружили, кумувалися. Та й працювали всі разом на кількох підприємствах. Тому лиха звістка про замах на життя успішного місцевого бізнесмена Василя Степанчука, як брехня по селу, за якихось півгодини розійшлася по всьому містечку і стала відома всім.

      Марія Федорівна і Василь Іванович, батьки Василя, прибігли в лікарню, коли ще йшла операція. Вся у сльозах, Галя кинулась до свекрухи. Вони, обійнявшись і весь час схлипуючи, так і стояли, зі всіх сил стримуючи готовий вирватись назовні нестямний крик ображених душ. Так і простояли перед дверима операційної, підсвідомо відчуваючи, що їхні голосіння можуть пошкодити і Василеві, і лікарям, які тепер борються за його життя. Навіть розмовляти голосно боялися. Щоб, не дай Боже, не нашкодити чимось своєму синові та чоловікові. Щоб лікарям не заважати. Боялися за найріднішу для них людину.

      Пошепки, ледь чутно, Галя розповіла батькам