Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

Схопив я за потилицю кошлату

      Й сказав: «Мені своє ім’я назвеш,

      Бо обскубу я голову патлату».

      100 А той: «За те, що ти мене скубеш,

      Я не скажу, хто я, хай і каліччя,

      Хай тисячу разів мене клянеш».

      103 Я намотав собі на передпліччя

      І висмикнув волосся жмут товстий,

      А він із гавкотом ховав обличчя.

      106 Коли гукнув хтось: «Бокко, з чого ти?

      Хіба не досить щелепами гримать,

      А ти ще й гавкаєш? Під три чорти!»

      109 Я мовив: «Можеш язика притримать,

      Запроданцю! Вернусь – і все повім,

      І від ганьби ім’я тобі не вимить!»

      112 «Іди, – він мовив, – всім брехать живим,

      Не обминай лиш згадкою живою

      Цього із язиком його швидким.

      115 Він плаче за французькою грошвою,

      «Мені там, – скажеш, – стрівся Двера злий,

      Де всі корою вкриті льодовою».

      118 Про інших зайде мова ще коли, —

      Он Джанні Сольданьєр, он Беккерія,

      Якому рідні комір розсікли.

      121 Тут всі – від Ганелона-лиходія

      До того, хто болонцям ключ одніс,

      Як пойняла Фаєнцу сонна мрія».

      124 Пішли ми, й враз вождю я руку стис,

      Уздріли двох, вморожених в крижину, —

      З них верхній капшуком на нижнім звис

      127 І, як вмирущий з голоду в хлібину,

      Несамовито вгризся в місце, де

      Із черепа заходить мозок в спину.

      130 І не лютіш, помщаючись, Тідей

      Пив Меналіппа кров зі скронь гарячу,

      Ніж цей впивавсь у вмістище ідей.

      133 «О ти, що виявляєш лють звірячу,

      Гризучи голову в страшній грозьбі,

      Скажи мені, – сказав я, – хай побачу,

      136 Чи справедливий ти в своїй злобі.

      Хто ти, скажи, й якій ти мстиш мерзоті, —

      І в світі дещо я зроблю тобі,

      139 Поки не всохне мій язик у роті».

      ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ

      1 Піднявши рота від страшної страви

      Й волоссям жертви з губ утерши кров,

      Цей грішник припинив бенкет кривавий

      4 І так почав: «Мене ти хочеш знов

      Вернуть у розпач, що пече незгасно

      Від думки лиш самої – не розмов.

      7 Коли ж на зрадника, якого сласно

      Гризу, впаде це сім’я відкриттям, —

      Мовлять я й плакать ладен одночасно.

      10 Не знаю, хто ти є і як відтам

      Попав сюди, а що твоє коліно

      З Флоренції – з вимови чую сам.

      13 Тож знай, що я був графом Уголіно,

      Архієпископом Рудж’єрі – цей;

      Ворожість нас тут в’яже воєдино.

      16 Як він мене брехливістю рацей,

      Яким так вірив я, призвів до смерті, —

      Усі наслухалися цих вістей.

      19 Але ніхто в щоденній коловерті

      Не знав, яка була та смерть страшна.

      Про ницість слухай-но слова одверті.

      22 В вузеньку шпарочку, замість вікна,

      У вежі, що Голодною зоветься

      Та багатьох ув’язнює вона,

      25 Я бачив, місяць безліч раз дереться,

      Коли злий сон душі порушив стан, —

      Повівши, що зазнать нам доведеться.

      28