Інститутка. Марко Вовчок

лишень, голубко, – говорить стара панi, – я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

      – Се ваша панночка, – промовляє до нас панi. – Цiлуйте її в ручку.

      Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.

      Стара всiх нас показує, – се Ганна, а се Варка, а се Домаха…

      – Боже мiй! – аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: – Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

      Стоїть i руки заложила, i дивиться на нас.

      – Чому? – каже стара. – Зумiють, серце. А нi, то навчимо.

      – Як тебе зовуть? – питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панiї: – Ся буде менi!

      – Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме.

      – Ходiм уже, бабуню; годi вже! – перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, – от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…