Руфін і Прісцілла. Українка Леся

ітлиця з квадратовим басейном посередині (impluvium) і такою ж великою незакритою кватиркою в стелі над ним (compluvium). Коло басейну простий хатній олтар без статуй. До світлиці притикає скілька бічних кімнат, відділених від неї не дверима, а важкими запонами з дорогих тканин; простінки межи завісами прикрашені малюванням та погруддями філософів на високих підставках. В глибині світлиці широкий з розсуненими запонами вхід до чималої і гарно врядженої кімнати (tablinum), де видно багато сувоїв пергаменту, таблиць і т. п., що робить кімнату подібною до бібліотеки; на задній стіні табліну є ще двері, теж одкриті. По обидва боки табліну широкі та короткі сіни провадять у внутрішній двір – перистиль. З атріума видко крізь сіни та крізь двері табліну той перистиль з колонадою навколо нього, ставок посеред нього з квітником та з декоративними ростинами. Сцена уряджена так, що атріума видко тільки половину, через те імплювіум приходиться на авансцені, таблін же і сіни в перистиль через те не дуже відсунені в глибину. Під час дії входиться до атріума через перистиль сіньми, а не з бічних куліс.

      В атріумі в чимало скамничок, ослонів, дзигликів, столиків, ваз на підставках, що робить світлицю оздобною та захисною, хоч вона й не надміру розкішна.

      Смеркає. Руфін сам. Нетерпляче ходить по атріумі. Часом виходить у перистиль і дивиться вбік на вулицю. В його поводінні видко не тільки нетерплячку, але й тривогу.

      На порозі сіней, що ведуть з перистиля, показується Прісцілла, закутана в велике, з грубої тканки, покривало, вона його скидає, увійшовши, і її суворо проста одежа кидається в вічі дивним контрастом супроти оздобної оселі та й коштовного, хоч і благородно простого патриціанського убрання самого Руфіна. В руках у Прісцілли маленька лампочка (люцерна).

      Руфін (кидається їй назустріч. З докором, в якому більше чутно біль, ніж досаду).

      Прісцілло! як же можна?..

      Прісцілла (спокійно).

      Що, Руфіне?

      Руфін.

      Ти знов була сьогодні в катакомбах?

      Прісцілла (трохи помовчавши).

      Якби могла промовчати – охоче

      промовчала б на се твоє питання,

      але ще більше, ніж оця люцерна,

      мене перед тобою зрадить щирість.

      (Становить люцерну на один з постаментів.)

      Неправди я казать тобі не хочу,

      а правду перемовчать не здолаю:

      так, я була сьогодні в катакомбах

      і завтра знов піду, як тільки ти

      мені того не заборониш.

      Руфін.

      Люба,

      ти знаєш, я ніколи не вживаю

      супроти тебе ні тієї сили,

      яку мені дала сама природа,

      ні того права, що дає закон.

      Мені бридка слухняність поневолі, —

      я ж не рабиню взяв собі за жінку.

      Прісцілла.

      У Римі небагато чоловіків

      таких, як ти, а може, ти єдиний

      на цілий Рим. Я тямлю се й ціную.

      Бог, – всевидющий свідок почуваннів,

      всю вдячність мого серця бачить ясно,

      і чей же він мені колись поможе

      ту вдячність виявить супроти тебе.

      А поки що – коли б ти знав, як тяжко

      мені невдячною здаватись…

      Руфін.

      Годі,

      лишімо се, не вдячності я хочу,

      та й ні за що тут дякувать…

      (Збентежено.)

      Прісцілло!

      дружино мого серця… я не можу

      ніяким словом вимовити страху,

      тривоги тої злої, що, мов яструб,

      кривавить, мучить, роздирає серце

      за кожним разом, як ти там буваєш.

      Прісцілла (лагідно).

      Чого ж, мій друже, так уже боятись?

      Руфін.

      Вже те одно, що ти так пізно ходиш

      шляхом тим Нументанським[1], те вже страшно.

      То шлях непевний, – всякий люд бродячий,

      усяке розбишацтво там буває,

      а ти смерком ідеш, самотня жінка…

      Прісцілла.

      Нащо розбійникам мене займати?

      Тепер я не подібна до багачки,

      та й якби мала що, дала б охоче

      усякому, хто б мав потребу в грошах, —

      то що ж мені боятися розбою?

      Руфін.

      Жінкам страшний не той розбій, що прагне

      срібла чи злота…

      Прісцілла.

      Може, се й гординя, —

      нехай

1

Нументанський шлях – дорога, що йшла з Рима в напрямку міста Нументум (Номентум).