Сповідь з того світу. Ярослав Яріш

Багато роботи.

      – Не то слово. А через тебе стало ще більше.

      – А я саме по тому питанню і прийшов…

      Недоля зрозумів, що швидко йому від Михайла відкараскатися не вдасться, тому витяг пачку «Мальборо», закурив.

      – О, добрі папіроси куриш!

      – Пригощайся. – Слідчий простягнув майорові пачку, але той відмовився.

      – Трутка!

      – Шо, імпотенції боїшся? Ніколи не вір в то, шо пишуть на пачках, то всьо фігня.

      Михайло чомусь посміхнувся.

      – Не знаю, пане прокурор, вам видніше.

      Недоля ще раз затягся, видихнув.

      – Добре, кажи, що хотів, бо в мене і справді мало часу.

      А Михайло вже нічого казати не хотів. Він враз пригадав собі, що криміналісти знайшли на місці злочину «бичок» від «Мальборо», – і йому ніби в голові просвітліло, все раптом стало на свої місця.

      – Та хочу сказати, що думав я над тим усім. Певно, дарма ми відпустили тих наркоманів, – сказав, аби хоч щось сказати.

      – Ти тільки тепер зрозумів це, Міша! Стільки роботи коту під хвіст пішло, а вбивці через тебе і далі на волі!

      Михайло озирнувся навколо.

      – Ну, то шо ти хотів? – нагадав про себе Недоля.

      – Та таке, вже нічого.

      Слідчий поглянув на майора знизу вгору.

      – Ти шо, бухаєш? Зав’язуй з цим, Міша.

      Слідчий обійшов Михайла і рушив далі.

      – Я не Міша – Михайло, – поправив майор і пішов до своєї машини.

      Опинившись у салоні «Ниви», Михайло узяв у руки ту зелену папочку, котру знайшов у Маріїній сумочці. Почав гортати. Тільки тепер йому стало все до кінця зрозуміло, а всі ланки склалися в один ланцюжок. Значить, так: тітушки полювали за Івановими документами, бажаючи захопити частину «майданної бухгалтерії», а при нагоді хапонути собі його проекти, фірму, фонд. Іван ще раніше розповідав, що до нього підходили різні люди… І, як видно, люди непрості. Певно, і телефон прослуховували, коли були такі обізнані! От чому Недолина машина була така обляпана болотом – покинувши десь «дев’ятку», польовими дорогами кружляли на BMW, сліди замотували. Тепер стало зрозуміло й те, чому Недоля так тягне із розслідуванням справи, чого так хотів кинути за ґрати невинних!

      Потрібні були докази.

      Недоля все ще стояв на сходах і докурював. До нього саме підійшов якийсь молодик, вони почали про щось притишено говорити. Михайло швидко схопив свій планшет, легенько «прицілився» і зробив фото, потім ще одне, ще. Тим часом Недоля дав співрозмовнику щось схоже на банкноту – і вони розійшлися не прощаючись.

      Михайло швиденько обробив фото, тоді витягнув з кишені візитівку, яку дали йому у «Княжому дворі».

      – Так, і-мейл…

      Він відправив повідомлення, а тоді набрав на телефоні чийсь номер.

      – Олю, привіт… Це я, Михайло… Так, з міліції… Слухай, Олюню, а ти зараз за комп’ютером? Ану, кинь оком у свою скриньку… Добре, зачекаю… Пізнаєш? Як, відразу двох? Ти впевнена?… Добре, дякую, сонце, з мене «Світоч»!

      Відклавши телефон, майор тут