Сповідь з того світу. Ярослав Яріш

гострий кинджал, розпоров крик:

      – Обри!!!

      Іван враз підскочив, озирнувся. Нам було видно, як на луках заметушилися парубки і дівчата. Багаття тут же згасло, а всі гуртом побігли просто у наш бік, щоби сховатися у прибережних заростях: Верещиця завше ховала їх від небезпеки.

      – Давай руку! – наказав Іван, – і вони з жінкою стрімголов побігли від жертовника уздовж річки. Я – слідом.

      Ми добігли до того місця, де плакучі верби стояли понад самим берегом, опустивши свої віти-коси до самої води. Навкруги було темно: важка чорна хмара закрила нічне небо і нависла над землею, ховаючи місяць і зірки. Сюди прибігло іще кілька дівчат, двоє чоловіків.

      – У воду! – наказав Іван.

      Він допоміг дівчатам спуститися з берега, насамкінець заштовхав і Марію.

      – Іване, – не хотіла вона його відпускати від себе.

      – Там наші б’ються! – мовив один з мужів і стиснув у руці сокиру.

      – Іване, – схопила Марія чоловіка за руку, але Іван легенько відіпхнув жінку.

      – Сиди тут, я скоро.

      – Я з вами! – Моя рука вже стискала меч.

      Іван витяг з-за пояса ніж, і ми побігли, лишаючи жінок під захистом широкої плакучої верби.

      Розділ 12

      Марія

      Я хотіла стрімголов кинутися за ним, але Гаврило вже був тут, його рука міцно тримала мене за зап’ясток. Я озирнулася.

      – Не йди – через тебе обри нас усіх тут знайдуть!

      – Але ж Іван…

      – Йому зараз більше допоможе твоя молитва, Маріє.

      Ангел затяг мене у воду, і ми разом з іншими дівчатами сховалися під віти плакучої верби. Принишкли. Прислухалися, вгадуючи десь удалині звуки бою. Я молилася безперестанку. Пішов дощ. Спочатку краплі падали рідко, вдаряючись об воду річки та розходячись широкими колами. А далі полило як із відра.

      За якийсь час там, де раніше чулися крики і дзенькіт мечів, запанувала тиша, тільки дощ продовжував лити, щедро поливаючи землю та змиваючи кров з неї.

      – Прогнали, – тихо мовила котрась із дівчат і поволі рушила з нашого сховку.

      Гаврило затримав її і, приклавши палець до губів, наказав сидіти тихо. Ми усі так і застигли під тим віттям, цокаючи зубами з холоду і страху. Раптом побачили, як на гладь озера упав сніп світла: сюди йшли люди зі смолоскипами. Вони ґелґотіли щось незрозумілою мовою, рискаючи по кущах верболозу та шукаючи… нас. Один з них підійшов до берега, навіть ступив у воду. Смолоскип його горів яскраво, обр крутив ним у різні боки, пильно заглядаючи туди-сюди. Ми відвернулися, дівчата позаплющували очі, аби тільки не зауважив нашої схованки. Одна дівчинка аж трусилася, так що я пригорнула її до себе і про всяк випадок затулила рота рукою.

      А обр тим часом, покрутивши головою, виліз назад на берег. Йому не хотілося лізти у холодну воду, тож він пошкандибав за своїми далі.

      – Вони пішли, – сказала я і поволі стала вибиратися з нашої схованки.

      – Стій, куди? – спробував ангел мене зупинити.

      – Пошукаю Івана.

      – Не будь дурною, Маріє: він або втік, сховався, або уже мертвий.

      – Ні, він не вбитий.