Повія. Панас Мирний

забулося… Не забулося тiльки Прiсьцi, як тiї ночi цiлував Пилип i без того її гаряче лице, як клявся, що вiн її кохає i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудує нову хату, i як вони заживуть своїм господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. «Хiба крiпаки не люди? – спитав вiн. – I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…» Подумала Прiська, погадала: за нею її сирiтська доля – гола, боса й простоволоса, а попереду… нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця… Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища – хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею… I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в їх… вiн i хату нову обiцяє, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер – на пана: уїжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й нової хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у їх своє господапство. Грицько, правда, лається: де не вiзьметься яке ледащо, та все на його шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно… Через рiк уродився їм син Iвась, на другий – дочка Христя. Iвась не видержав – полiг, а Христя очуняла – росла собi. I то матерi утiха: виросте – помiч буде. Так пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому їх звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня звiстка – про неї i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля прийшла. Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на хату – свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом… Хоч приходилося i платити за все те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки їм платити. За те, що вони своєю довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно нi лайки Грицькової, нi догани Хiвриної. Сама собi працює коло свого невеличкого городу; Христя помагає їй. Її серце радiє, дивлячись, як дочка розвивається на волi. «Тяжко та гiрко жилося нам, – думала тая Прiська, – може, дiтям краще буде?» I вона гонобила надiю у серцi: дасть же бог – знайдеться добрий чоловiк її дитинi – приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна – хай пристає у прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм усе.

      Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що їй тепер у свiтi робити, що їй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося їй i те, i друге… Торiк вони зiбралися на корову – душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi. Рiк удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати –