Повія. Панас Мирний

свiтла, нiчого не було видно.

      – Благословiть колядувати! – гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.

      – Хто там? – донiсся з хати голос.

      – Колядники. Благословiть колядувати.

      – Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.

      Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.

      – Та цитьте! – скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.

      – Ось я зараз! Пiдождiть трохи! – почувся голос Грицькiв.

      – О-о, бачте: «Пiдождiть». Вiн таки впусте, – пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.

      Чутно – дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.

      Собака на прив'язi – як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.

      Сiнешнi дверi розчинилися i – висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши – дай, боже, ноги! – не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу:

      – А що, здобулись?

      – Я вас! Я вас, бiсовi старцi!.. – гукав Грицько. – Бог свято дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!

      – Куси, Рябко, лисого! – одгукувались дiвчата.

      – А що, заробили? – кричала одна.

      – Заробили, аж торба продралась! – одказує друга.

      – Заробили – насилу ноги домчали! – додає третя.

      – Ще й у такого багатиря заробиш! – сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:

      – Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! – носиться її гук вподовж улицi.

      У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.

      – Тю! тю! – тюкали дiвчата, удираючи вперед.

      – Благословiть колядувати! – одно желiпае Ївга.

      – Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, – перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.

      Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi:

      – Xa-xa-xa! xa-xa-xa!

      Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.

      Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i знову смiх, регiт.

      Весела пора – колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх: i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…

      На Христю – як насiло: не було того