Як ведеться, так і живеться. Панас Мирний

Василь уже придивився, привик до його; уже і в пазусі не ховав, а в кишені; уже і вищербив, і в хліб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь різав ним хліб на невеличкі шматочки. Тепер ото і ящірку поров ним; слизький жир лиснів на кінці; щось жовтогаряче прилипло до щербини.

      – Що се ти робиш? – спитав удруге Грицько.

      – Хіба не бач? – одказав понуро Василь і шпигонув ножиком у обрубий край хвоста; гострий його кінчик замотався-затіпався.

      І Грицько, і Івась разом струснулись, сплюнули.

      – Господи! і бадляється… Ящірку ріже-ріже, а там і хліб буде різати, – промовив Івась.

      – То що? Він же витреться, – спокійно відказав Василь.

      Хлопці знову сплюнули.

      – А дивись, дивись, які гарні хрящики, та як ловко уляглися, мов квіточки, – казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.

      Його сірі очі блищали, у їх світилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. І Грицько, і Івась, стоячи біля його, виглядали такими вродливими, тільки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таємна краса задуманої голови, котра віддає від кожного, у кого нарождаються глибокі, розумні думки.

      – Ходімо, Іване, хай йому біс! – сказав Грицько, ще раз сплюнувши. – Ми прийшли за ним, його кликати їсти, тепер хай він до нас і не доторкається, хай оту ящірку злопа.

      Грицько пішов. Івась стояв і боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лиці пробігали уразливі смуги і гидливо кривили рота. Василь робив своє – довбавсь.

      – Та покинь, Василю! – сказав Івась.

      – А ти чого пристав? – скрикнув Василь. – Той пішов, іди і ти за ним! – Він ще на Грицька розсердився, а тут і цей доїда. Його сірі очі вип'ялись, мов хотіли вискочити з лоба.

      – Не займай його, Іване, – гукнув з-за чорнобилі Грицько, – іди сюди. Ти ж бач, який він розумний та письменний, – ящірок уже ріже. Мати як почує, то на увесь світ оповістить. – І Грицько уїдливо зареготався.

      – Грицьку! Я тебе не займаю, не руш і мене, – покійно і твердо відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем; воно у його стало аж муре, одні сірі очі світили, як у кота, горіли аж зеленим огнем.

      – Чого ви до мене прийшли? – скрикнув він. – Кликав я вас? Ви там собі що не робили – я не йшов підглядати, не мішайтеся і до мене!

      Івась порвався не йти, а бігти – такий грізний та страшний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побіг і Грицько.

      – Хай тобі біс! Зоставайся з своєю ящіркою. Ріж її і їж та ще й матері на борщ понеси – подякує! – кричав на бігу Грицько.

      Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою.

      Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далі.

      – Проклятий москальчук! – жалівся він Івасеві. – Не одхилися я – мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так і продзижчала. Підожди ж ти мені! – і він посварився