Як ведеться, так і живеться. Панас Мирний

зачувши голоси своїх пастушків, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький білоголовий бичок задрочився: задравши хвіст угору і опустивши голову униз, він пішов вподовж поля вистрибом-вистрибом!

      – Дивись, дивись, що бичок робить! – скрикнув Грицько. Івась озирнувся, і обидва зареготались.

      Бичок, мов образившись від їх реготу, як вітер, попер вподовж поля.

      – Бицю, бицю! – гукав Грицько, схопившись, і майнув навздогінці. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, і собі, як опечений, подрав навперейми.

      Той бичок, з-під Чорнушки-корови, був любимець Івасів. Він його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одірвавши від свого рота шматок хліба, давав йому. Як тільки знайшовся він, мати припоручила його Івасеві. «Це ж уже твій бичок буде», – сказала вона. Івась тоді з радощів аж підстрибнув і так коло його ходив, що нікого і близько не підпускав. Недаром він і тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забіжить він до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спіймають там!

      – Переймай, переймай, – чимдуж кричав Івась на брата, а сам землі під ногами не чув, як той вітер, мчавсь.

      Грицько таки забіг вперед. Бичок став і, мотаючи головою, грізно дививсь на його.

      – Бицю! бицю! – кликав той.

      Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: «Не лізь!» – і наставив молоді ріжки.

      – Бицю! – роздався коло бичка голос Івасів.

      Бичок повернув голову.

      – Бицю, бичушка! – розлягався Івась і вхопив за нашийник з каблучки. – Чого ти, дурню, тікав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? – допитувавсь Івась, гладячи його і по морді, і по спині, і під черевом. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і, знай, поривався лизнути Івасеву руку.

      – Бе-е-е! – зично скрикнув, підокравшись ззаду, Грицько.

      Як стріль стрельнула – бичок зірвавсь з місця…

      Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук, а то б тільки й бачили бичка. Тепер вони разом бігли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його, – за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.

      Насилу Івась спинив бичка і зараз почав лаяти брата.

      – Регочеться! Гарно, небійсь! Тільки візьму та на твоєму барані верхи і сяду! – грозивсь Івась, червоніючи.

      – Ану, поїдь! – казав Грицько.

      – А що ти мені зробиш? Візьму – сяду та й поїду! – і намірявся вже кинути бичка.

      – Всю морду тобі поб'ю, – перебігаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.

      – А я батькові похвалюся.

      – Хвались! А я все-таки тобі морду поб'ю.

      – Морду? Який голінний до морди! Я ж тебе не займав?

      – А я тебе займаю? – питав Грицько.

      – Так бичка займав.

      – Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в траві, – виправлявся Грицько.

      Іван замовчав і, зайшовши у тінь бурти, ліг; він сердився на брата.

      «Як йому, небійсь, усе можна! – думав він. – Заходився бичка лякать – іграшки знайшов! Он десь через його і комашину згубив».

      Грицько, повернувши на степ і посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високої чорнобилі,