Fata morgana. Михайло Коцюбинський

якраз почепиш торби, та й мені доведеться…

      Вона стулила сухі губи і зняла очі до стелі! Що ж! вона мовчить, бо у свято гріх лаятись, але коли б усім тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь з неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав він заробіток? Що вони мають, чим живі? У неї вже руки посохли од праці, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду…

      І вона совала йому перед очі сухі і чорні, немов залізні, руки, голі до самого ліктя.

      Бо чоловік не заробить, ой не заробить, серце моє. Він думає про пиво, а про те ні гадки, що…

      І пішло. Вона йому вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, так делікатно, як тільки можна було в неділю, по службі божій, а він, червоний, немов варений рак, спочатку мовчав, а далі й собі почав верещати тонким і надірваним голосом.

      Врешті переміг.

      – Тьху, тьху, тьху! Тричі тьху на твою землю! Хай вона тобі западеться! Не наймуся я й не буду в землі ритися. Вона витягла з мене усі сили та й пустила на старість голого. Тьху, ще раз тьху на неї…

      Тоді Маланка стала, як стовп і зняла руки до неба.

      – Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її…їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловіче…

      Вона стала біла як біль і справді налякалася.

      Хмару розбила ластівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матір’ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою стелею осміхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитці, і козаки з червоного паперу, наліплені на стінах, узялися в боки.

      – Мамо, давати обідати?

      – Давай, давай, Гафійко… – Маланка зразу одійшла. – Та чого ти крутишся по хаті, мов дзига? Так і миски поб’єш. І в церкві усе крутилася та оглядалася…

      – Та його не було в церкві.

      – Кого – «його»?

      – Та то я так…

      – Що тобі, дівко, сьогодні: мало борщу не перекинула.

      – Страх, розказує, яке діялось: народу, каже, як на війні, сила-силенна…а кінні наступають, душать. «Розходьтесь», гукають. А ті: «Не підемо, давай нам наше… ми за правду».

      – Та хто розказує?

      – Марко… недавно прийшов з Адесу…

      – Гущин? Кажуть – піймавсь на злодійстві, посидів у тюрьмі та й привели сюди на втіху старому батькові.

      Гафійка спалахнула.

      – Брехня! То люди брешуть. Він нічого не крав, от їй же богу!

      – Та цить же ж бо! – гукнув Андрій. – Яке там злодійство! Мені урядник розказував, як я ходив на пошту. Він, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмі гнити, а не на волі бути…

      – Та їх там, тату, кривдили…

      – Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає – зараз руки назад та й до врядника.

      – Оце