Fata morgana. Михайло Коцюбинський

р'янами, гнилі трухляві жолоби і чорні діри-вікна, з яких немов щось виглядало, – Андрій згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очі картину шумливого життя фабрики, і він бачив себе коло вагонеток з цукром або біля апарату. Тоді він брав тринадцять карбованців на місяць!..

      – То були часи, пане добродзею! – казав він уголос до себе і гладив білого вуса.

      Андрій прямував до старого в'яза, що ріс на вершечку горба. Звідти злазили з горбка униз фабричні будинки.

      Вправо од нього грав на сонці срібними брижами ставок, немов риби купались в ньому, а за ставком, на другому горбі, ховалася в деревах церква. Ззаду, за в'язом, лежала долі широка й зелена лука, порізана закрутами річки. Верби й верболози сірозеленим туманом котилися по луці і закривали подекуди воду. На виднокрузі, в далеких околишніх селах, біліли дзвіниці.

      Був сонячний ранок провідної неділі. По церквах дзвонили. Далекі дзвони гучали в ясному повітрі, тихо і мелодійно, і здавалося, що то дзвенить золото сонця.

      Андрій поглядав на розвалені кам'яниці і радісно хитав головою.

      – Га! вже воно так довго не буде!.. вони як візьмуть у свої руки, то швидко пустять пару!

      «Вони» – були німці чи чехи, а може й євреї, що перед шістьма роками приїздили оглядати згорілу сахарню. Хоч потому ніхто вже не цікавився руїнами, Андрій не покидав надії, що ось-ось не видко як наїдуть пани, усе полагодять і пустять фабрику.

      Ну, а тепер він певний, бо панський пастух Хома Гудзь шепнув йому тоту новину. Хома хоч ходить біля товару, та все ж ближче до панів, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!..

      Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловікові: заробити нема де, землі зроду не було, комірне плати, кругом злидні, а їсти мусиш! Та! велике щастя – латочка землі!.. Крутиться оден з одним на своїй скибці, а сам ходить чорний, як земля… а їсть не краще за того, що нічого не має… Хазяї!..

      Андрій з презирством чвиркнув крізь зуби. От фабрика, то вже щось інше. Не страшна тобі ані посуха, ані дощі. Робота чиста, рівна. Прийде термін – бери гроші…

      І він тоді пив пиво… На готові. Чисте, золоте, холодне пиво… Тьфу! слина котиться… Думка була: підросте Гафійка, найметься на фабрику. Де б вона заробила стільки?!. І швидше віддала б ся. Авжеж… Таже то гурт, знайшовся б такий, що б посватав. Апаратчик або й слюсар… Нехай стара не дурить голови ні собі, ані дівці: хазяйський син не візьме убогої, – не такий світ тепер. Авжеж…

      Його думки пливли далі. Такі легкі, такі прозорі, мов весняне повітря. Нема руїн. Скрізь нові будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, ціле пекло роботи. Все рушається, живе, все таке принадне. І він чує силу у своїх руках, а в роті має смак холодного пива…

      Останні дзвони завмерли в повітрі. З церкви виходять. З гори аж до греблі суне поволі хмара народу. Гупають сільські чоботи, лопотять підтички і тріпотять на вітрі стрічки дівчат.

      Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій свитці. Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрія під вусом блукає усмішка. Він знає, що в селі немає кращої дівчини. Сімнадцятий рік пішов з пилипівки.

      – Га-га-га! Ось де він править службу божу. Здоров!

      Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Гудзя виглядає з-за похилого баркану.

      – А ви ж думали – де? Дай, боже…

      – На дідька б лисого сидів я тут – вже краще у Менделя… Сучий син привіз свіже пиво, коли не бреше… Я таки казав йому – бодай тобі, кажу, така болячка у печінки, і твоїй Сурі, і всьому кодлу твому…

      – От купіть, тоді й розкутаємо, яке воно…

      – Бодай ви всі повиздихали по такій правді, як держите свіже пиво… А що, думаєте, не куплю? Ходім, вип'ємо, бий його трясця…

      – Але купите? А з волами ж – як? сам пан догляне?

      – Хай вони виздихають йому до ночі… Він думає, сто сот крот його ма, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не діждеш… Щось маю казати вам…

      – Ну? ну?

      – Приходьте з полудня до Менделя, тоді скажу…

      – Ну, ну!

      – Побалакаємо, нап'ємось пива, стонадцять… – Кінець фрази згинув за тином.

* * *

      Андрій поспішавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Сірозелені поля лягали з обох боків. Над шляхом біліла його халупка, мов йшла кудись з села і зупинилась спочити. По дорозі тяглись люди з ціпками, з клунками. Ось Гафійка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка… Ще рядок… Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге! Та ж то цілий ключ журавлиний. Ідуть та й ідуть. Десь у Таврію, або на Кубань. От тобі й хазяйські сини, хлібороби… Своя земля просить рук, а він знявся та й… А що ж робитиме один з другим на своїй латочці? Намножилося їх. Нема на вас війни або холери. Одні з села, а другі в село, як