Сава Чалий. Іван Карпенко-Карий

кашлянув.

      Грива. Не кашляй!

      Легкий сміх.

      ЯВА V

      Ті ж і Медвідь.

      Медвідь. Корчму минули. Та не мине нас, братці, лиха година! Це Потоцький з волохами своїми прийшов провчити нас за те, що ми не хочемо платити чинш.

      Всі. От і діждали.

      1-й чоловік. Пропащі ми!

      Гаврило. Закатує.

      Микита. Я піду назирці за ними, коли що трапиться – дам звістку, а ви тут Саву дожидайте!

      ЯВА VI

      Ті ж і Сава Чалий, одягнений по-запорозькому, а з ним дві баби, одягнені бідно, замучені.

      Медвідь. І ждати не прийшлось.

      Всі (один одному тихо). Сава, Сава, Сава!

      Сава. Я, пани-браття!

      Микита вийшов.

      Сава. Чи поховалися сюди, як від шуліки горобці, а чи на раду всі зібрались?

      Медвідь. Зібралися на раду, пане отамане, а тим часом і шуліка в село прилетіла.

      Чалий. Сюди прилетіла, а звідсіля, може, не полетить. Тепер там, біля двору, мій побратим Гнат Голий з десятком добрих молодців Потоцького чатує, а завтра вже пошмалим крила.

      Медвідь. Коли б же то!.. А це що за молодиці?

      Чалий. Не знаю. Я тілько що зустрів їх, ховались тут, в яру, і вспів дознатись тілько, що в Лебедин з Немирова тікають. Ну, розкажіть, що робиться в Немирові у вас?

      1-а молодиця. Ох, лебедики, бодай і не казать, нема у нас в Немирові ні права, ні суда, нема кому і пожалітись: до пана вельможного, до самого гетьмана Потоцького не можна доступитись, а шляхта урядова, особливо пан Жезніцький, робить те, що сам захоче. Не буду вже розказувать за других, а скажу тільки про себе: сина мого, єдиничку, Гаврила Гуску, – це таке прізвище у нас, – пан Жезніцький повісив.

      Всі. Ирод!

      Чалий. Що ж син твій зробив лихого, що так покарано його?

      1-а молодиця. Він швець, син мій Гаврило, швець, лебедику. Гарний швець, швець на весь Немирів; такого шевця нема ніде… Вже як пошиє кому чоботи, то і скидаючи, і взуваючи дякують. Еге. А пан Жезніцький признав його за гайдамаку! «Ти, – каже, – чоботи шиєш гайдамакам!» Чи він же знає, кому шиє? Чи ксьондз, мої лебедики, чи гайдамака, чи пан, чи свинар, йому усе одно – шиє! Побий мене бог, шиє, і гарно шиє: чи свинар, чи пан – шиє однаково!

      Чалий. Та як же так, ні з сього, ні з того – гайдамака?!

      1-а молодиця. Ні, лебедику, ні, мій голубчику, – і з сього, і з того! Правду кажу, як перед богом, – і з сього, і з того! Пан Жезніцький звелів пошить собі чоботи, хороші чоботи, козлові. І пошив мій син йому чоботи, настоящі козлові, хоч би й гетьманові, такі гарні. І запросив мій син п'ять золотих за ті чоботи – козел і весь набор панів, а тілько дратва та ще підкови, гвозді і шитво – і за все п'ять золотих. А пан Жезніцький розгнівався, каже: «Ти за честь повинен мати, що мені чоботи пошив, а ти п'ять золотих, гайдамако, правиш? У тюрму його!» Було б уже віддать йому ті чоботи, а Гаврило розгнівався, чобіт не дав і в тюрму йти не захотів. Прислали козаків і взяли його. Я вже і чоботи носила панові Жезніцькому, і оддавала так, без грошей. Не взяв. І Гаврила повісив.

      (Плаче.)

      Медвідь. Так от яке життя…

      Чалий.