Сонячний промінь. Борис Грінченко

їсти і на деякий час усі замовкли – чути було саме сьорбання. Марко міг поки трохи роздивитися. За столом сиділа вся сім'я Городинських, лічачи сюди й маленьку дочку з пристарілою панією, – за поспіхом Марка не зазнайомлено з нею, але він зрозумів, що це гувернантка найменшої панської дочки, французка. Коло неї, просто Марка, сиділа старша дочка – Катерина. Біля Марка сів Іван Дмитрович, а за ним, у білій гімназіальній сорочці, худий, на погляд соннивий, хлопець років чотирнадцятьох – Марків учень. Марко перебіг по йому очима, перебіг очима по дівчинці та гувернантці і зупинився на Катерині. Як і вся сім'я, вона була чепурна. Троки довгеньке обличчя, тонкий рівний ніс, рівні чорні брови, обличчя більш худе, ніж повне; вираз – спокійний, трохи гордовитий; на гордовитість та енергію натякала й постанова голови – трохи назад; чорне волосся зачісане було вгору просто й гладенько і тим додавало ще більше поважності цьому обличчю. Маркові воно не сподобалося; очі – їх погляд він випадком піймав – були такі ж карі, як у батька, але трохи горді.

      «Панська врода!» – подумав Марко і спустив очі.

      – Ну, що ж у вас нового в місті? – озвався пан, виївши добру тарілку юшки та втираючись розгорненою серветкою. – Мабуть, пил, спека – таке, що й не продихнеш.

      – Ну, сього добра у нас ще більше! – промовив Іван Дмитрович.

      – Правда! Правда! – засміявсь пан. – Марко… вибачайте… Еге, Марко Петрович такий приїхав, що, мабуть, довго змивав з себе нашу степову пилюгу.

      – Але в нас є таке гарне, чого в городі нема, – промовила Катерина, – наприклад, скеля.

      – Вона завсігди кожну нову людину насамперед знайомить зо скелею, – промовив осміхнувшись старий Городинський.

      – А хіба ж вона не гарна? – спиталася дочка.

      – Аякже? Гарна! – згодивсь і батько. – Ось побачите, Марку Петровичу, я вам покажу. Се тільки Йван її не любить. Він там петербурзький урядовець, – се він, бачите, до нас на літо відпочити приїхав, – то він сміється з нас, бо не любить села.

      – Що тут гарного? – сказав на те Іван Дмитрович. – Цей степ нескінчений, ці скелі страшенні, що чогось залізли серед цього степу, – примушують вас щогодини, щохвилини розуміти, що ви маленькі, мізерні. І всюди природа гнітить і дошкуля: сонце не хоче гріти, а нестерпуче пече, або не гріє зовсім тоді, як треба; пил засипа горло й ніс; дощ ллє зовсім не тоді, як його бажають…

      – Начебто завсігди вже так буває, – сказала Катерина Дмитрівна.

      – Здебільшого. Ну от наприклад. Їду я степом. Сонце пече, заносить пилом. Од сонця страшенно болить голова, пил не дає дихати. Втомлені коні ледве плентаються. Коли це несподівано дощ! Пил змішався з водою, і брудні патьоки течуть мені по обличчю, біжать за спину. Я трусюсь, увесь мокрий з холоду, і не можу рушити з місця, бо потомлені коні не витягнуть з грязюки. Се твоя природа.

      – Та ти зовсім белетрист! – засміялася Катерина. – Звісно, буває й таке, а ще більше буває гарного. А що ж, у твоїй канцелярії хіба краще?

      – Ну, вже ж! Сидячи на м'якому кріслі у помірно натопленій чистій та чепурній хаті, рішаючи справи,