На розпутті. Борис Грінченко

Я завтра знов прийду.

      – Добре, – відмовив Демид, – приходь!

      Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.

      Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова[2] постать стояла мов жива перед ним.

      – Якби я мав три мільйони, – скрикнув Гордій, – я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!

      Демид похитав головою.

      – А ти думаєш – ні? – спитавсь Гордій задерикувато.

      – Важко, – відмовив Демид.

      – Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!

      І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.

      – Гордію, бджоли покусають, – не лякай їх! – казав Демид.

      Але Гордій на те не зважав, – він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.

      Він уявляв себе великим привідцею – як Наполеон, що про його він прочитав недавно. Він – простий солдат, але бере в бран ворожого генерала і відразу з солдата робиться офіцером, далі полковником, далі генералом… Він сміливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, і він іде, й воює собі царство, і стає там царем. І бачить себе, як на пишному коні він уїздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожі, кров, але те все топче кінь копитами, а йому, Гордієві, до ніг схиляються городяне, виносячи ключі від міста.

      Або уявляв себе святим мучеником з часів Римської імперії. Він сміливо йде аж до царя «у сенат» проповідувати свою віру. І він докоряє цареві, розбива поганських богів, і цар велить ухопити його і вести на муку. І його ведуть, і він витерплює всі муки, тоді ведуть його на смерть. І його страчено… ні, його не страчено, бо палким словом він упевняє своїх катів, робить їх християнами, і вони всі гуртом ідуть знов до царя. І цар, здивований, вражений, устає з престолу і схиляється Гордієві до ніг, як святому, і вихрещується, а його, Гордія, робить після себе першим у царстві. Ні, після себе – це погано! Але не може ж цар кинути царювати, а його посадити на престолі замість себе! Ні, отак: у царя є дочка чудової вроди, і Гордій одружується з нею, а як старий цар умира, то Гордій стає царем сам і царює велично…

      За такими мріями спливав у Гордія звичайно дуже довгий час. Тепер же його вразила Гатерасова постать, і він уже уявляв себе серед снігів та серед криги, уявляв, як він лама всі перешкоди, як своїм єдиним словом зупиняє бунт на кораблі, як він… Але ту ж мить біль примусив його прокинутись мрій. Він ухопивсь за шию і скинув з себе бджолу.

      – Проклята тварюка! – скрикнув він.

      Круг його літало безліч бджіл.

      – Гордію, тікай, бо

2

Гаттерас – герой твору Ж. Верна «Подорожі і пригоди капітана Гаттераса» (1865).