Олюнька. Андрій Чайковський

що від нього майже не виходили. Такими були Асафат Базів та Петро Криворучкий, тому так називаний, що від роду на одній руці не мав ні одного пальця. Оба були шляхтичі, оба бездомні, нероби, а жили дурничками. Судиться, бувало, яка справа в корчмі – вони робили службу возних трибуналу давніших судів Речі Посполитої.

      Іноді засуджено когось на різки – вони й тут виконували болючу функцію. При тім напилися з коштів процесу, закусили та ще й закурили. А вже ж то велика нужда змушувала їх найматися на який день робити до заможного шляхтича.

      В пору, як починається це оповідання, вони несли службу холерників, а корчму на Ячменівці зробили собі рятунковою станцією.

      Асафат був хлоп низького зросту, грубий, з надутими жовтими щоками, з волоссям як щітка та підпухлими від перепою очима. Петро був високий, стрункий. А обидва – сильні як ведмеді.

      Хоч вони ходили обдерті й замаргані, хоч займали таке принизливе становище, однак не перестали бути шляхтичами. Тож не було забави ні празника, де б Асафат і Петро не мали вступу. Всюди їх радо приймали, тим радіше що Асафат грав у сільській капелі на решето, а Петро був першим штукарем і оратором на ціле село. А може, й побоювалися тих двох приятелів, бо обидва були славні розбийголови, а хоч нікого не зачіпали, та не дали дути собі в кашу.

      Асафат і Петро відвезли Лукашів на холерний цвинтар і вернули знов на Ячменівку.

      – Гей, Янкель! Горілки! – гукнули з порога.

      Той налляв. Випили по чарці.

      – За двоє два! – каже Асафат.

      Випили знов.

      – Знаєте, Янкель, Лукаші обоє вже… ого! – і махнув рукою.

      – Але? – питає шинкар. – А коли?

      – Господь їх знає… зо три дні лежали мертві, а ніхто не знав. Щойно ми вивезли.

      Янкель лиш головою покрутив.

      У тій хвилі ввійшов до корчми Стефан Ясів.

      – Дзінь добрий! А ще нема нікого?

      – Є ми… та й ви прийшли, то вже й усі.

      – Я не те хотів сказати… Андрій Лукашів запросив усіх на почесне… буде нас тут більше.

      Асафат глянув на Петра й усміхнувся. Петро й собі моргнув, та й Янкелеві щось ніби усмішка під носом пробігла.

      – Певно! – відзивається Петро. – Добре поживився… має звідки платити.

      – Та що говорити, панє Пєтше! Де ж би? Таж то сирітське.

      – Ага! В сироти два животи, – каже Петро.

      – Сироту де зловиш, то бий! – доповідає Асафат.

      Всі засміялися гуртом.

      Тим часом шляхта почала сходитися по двоє, по троє до корчми. Кожний вітав присутніх своїм «дзінь добрий», кланявся кашкетом і сідав коло стола.

      Надійшов префект. Усі повставали на привітання, поклонилися чемно і запросили його на почесне місце.

      Вкінці надійшов і Андрій. Він був якийсь не свій – не знати, чи згризений смертю своїх швагрів, чи втішений тим, що йому дісталося.

      – Пане Єнджею, вам, мабуть, треба вокомана[6], не забувайте за мене, а про нагайку я сам постараюся, – кликнув йому Асафат назустріч.

      – А мене беріть за мандатора

6

Економа.