Вігілії. Емма Андієвська

твердь. На дно пішла ескадра.

      Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.

      Де смерть – лозиною – отару поганя.

      Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.

      ВІҐІЛІЇ LVIII

      Життя спливло. Лишилася стерня.

      Як мало зерен – цельофанний кошик.

      Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —

      Вже інше обертається стерно.

      Ще час від часу дійсности турнюр —

      З-за рогу – проминальніше й гіркіше.

      Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,

      Хоч маятники, що – за тлін – турнір.

      Ще ріки – серед мороку – молочні.

      Як лунко, незахищено і лячно,

      Де простору алмазна шевелюра.

      Мов тільки но з верстата ювеліра.

      Все – порохом – герой і страхопуд.

      У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.

      Й на брамі пес, що в білім колі спить.

      ВІҐІЛІЇ LIX

      Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,

      Де ще від дня позалишались пастки.

      Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.

      Розгвинчено і воду, і вогонь.

      Поздовжнього побільшала вага.

      Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.

      Дитину в ванні – проминальне – пестять.

      Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,

      Де устриця до обрію прикута.

      Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —

      Зійшли на рінь – і метушня, і галас.

      І ні душі. Сама – рівнина-голос.

      Що – дійсність, наче праскою – капрон.

      Та Яків, що із Господом – на прю.

      ВІҐІЛІЇ LX

      Видовжується присмерку сачок,

      Де інший берег, танучи, хлюпоче.

      Ще тільки неба півпригаслі печі.

      День руки витер, – працю всю скінчив,

      Аби – на ранок – знову дитинчам —

      Чи й серед ночі, – як кому приспічить.

      Сторч – тиша насувається сипуча,

      На скипетр обертаючи – канчук.

      Слаба – не пітьма – простір – на утори.