П'ятнадцятирічний капітан. Жуль Верн

круто до вітру, Болтон! Бейдевінд! – крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.

      «Пілігрим» знаходився в трьох кабельтових від уламків корабля. Без сумніву, команда покинула його.

      Раптом, Дік Сенд жестом наказав всім замовкнути.

      – Слухайте! Слухайте! – сказав він.

      Всі насторожилися.

      – Здається, це пес… – сказав Дік.

      Дійсно, з уламків доносився гавкіт. Без сумніву там був живий собака. Можливо, він не міг вибратися назовні через герметично закриті люки. В будь-якому випадку, його не було видно.

      – Навіть якщо там лише пес, врятуймо його, капітане! – вигукнула місіс Уелдон.

      – Так, так! – закричав малюк Джек. – Врятуймо його! Я сам годуватиму його! Він нас полюбить… Мамо, я збігаю за шматочком цукру!

      – Не йди, синку, – посміхаючись відповіла місіс Уелдон. – Нещасна тварина, либонь, помирає з голоду і, очевидно, надала б перевагу наваристій юшці, а не твоєму цукру.

      – Так віддай йому мій суп, – сказав хлопчик. – Я можу обійтися й без супу!

      Гавкотіння ставало чутніше з кожною хвилиною. Відстань між кораблями тепер становила лише триста футів. Раптом над бортом вигулькнула голова великого собаки. Спершись лапами на фальшборт, він несамовито лементував.

      – Хоуік! – покликав капітан боцмана. – Лягайте в дрейф та спустіть шлюпку на воду.

      – Тримайся, песику, тримайся! – кричав Джек; неначе у відповідь, собака продовжував гавкати.

      Вітрила «Пілігриму» було швидко переведено в положення, при якому корабель застигнув нерухомий в півкабельтові від кораблетрощі.

      Шлюпка вже погойдувалася на хвилях. Капітан Халл, Дік Сенд та два матроси заплигнули до неї.

      Пес чіплявся за фальшборт, зривався з нього, падав на палубу, лаючи без перестанку; але, здавалося, він гавкав не на шлюпку, що наближалася до нього. Можливо, він кликав пасажирів або матросів, яких було ув’язнено на цьому судні?

      «Невже там залишився хтось живий?» – питала себе місіс Уелдон.

      Залишилося не більше кількох помахів веслами і шлюпка наблизиться до борту, що стримів з води.

      Собака знов залаяв, але тепер він вже не кликав на допомогу. В його голосі відчувалася лють. Ця зміна дуже здивувала всіх.

      – Що з собакою? – запитав капітан Халл, коли шлюпка обгинала корму, щоб пристати з затопленого боку корабля.

      Ні капітан Халл, ні ті, хто лишився на борту «Пілігрима» не помітили, що поведінка собаки змінилися як раз в хвилину, коли Негоро, покинувши камбуз, вийшов на бак.

      Невже пес впізнав корабельного кока? Мало схоже на правду.

      Як би там не було, кинувши оком на несамовитого собаку і анітрохи не здивувавшись, Негоро, насупивши брови, обернувся і попрямував до себе.

      Тим часом шлюпка обігнула корму судна, на якій виднівся напис: «Вальдек».

      Жодної згадки про порт, якому належить вітрильник. Проте за формою корпусу та деякими особливостями конструкції, які моряки впізнають з першого погляду, капітан Халл зрозумів, що