Червоний. Андрій Кокотюха

батьки та молодша сестричка. Як німець попер, вони втекли недалеко, в село, думали відсидітися в родичів. Ті мені потім усе й розказали. Коли німці прийшли і почалася окупація, сестру забрали на роботу до Німеччини. Мама, побачивши припис від німецької влади, заголосила, кинулася на тих, хто прийшов по сестру, не пускала. Тоді поліцай, котрий припхався разом із німецьким офіцером, узяв та й застрелив її.

      Батько пережив маму на півроку, помер тієї ж зими. Кажуть – з голоду. Тулилися всі разом у сільській хаті. Авжеж, не жирували – куди там жирувати, але й з голоду не пухли. Село ж таки, яке не яке господарство. Навіть якщо вигребуть запаси для потреб німецької армії, щось залишиться. Де троє годується, там і четвертий проживе. Тільки рідня, коли я повернувся та про все розпитував, пояснила: батько сам чим далі, тим частіше від їжі відмовлявся. Наче сам себе голодом заморив. Де сестру шукати, теж ніхто не знав. Від неї звістки взагалі жодної. А Чернігів розбомбили до чорної землі, живого місця не лишили, самі руїни. І нашого будинку, що стояв майже в самому центрі, теж не залишилося. Поки німці полонені все наново будували, народ у землянках кантувався. Обком, райком, інші владні установи – всі теж у землянках чи в бараках.

      Коли запропонували йти в міліцію шофером – не дуже й перебирав. Возив одразу начальника відділу з боротьби з бандитизмом, тільки недовго. Він сам запропонував мені перейти у відділ, на оперативну роботу. Людей не вистачало – це раз. Знову ж таки, бойовий досвід – це два. Бандити під час однієї операції відразу трьох оперативників поклали – це три. Людей катастрофічно не вистачало, як кажуть – кадровий голод. Ну, і як сказав сам начальник: «Ти, Мишко, мужик із головою, а голова не порожня. Нема чого бойовому офіцеру задурно бублика крутити, для такого діла он солдат чи єфрейтор згодиться». І відразу, як оформили переведення, підвищили у званні – тепер одягнув міліцейську форму з лейтенантськими погонами.

      А десь так за два роки, улітку сорок сьомого, якимось макаром розшукав мене колишній командир полку. Я не особливо здивувався. Навіть зрадів, що той живий, бо після госпіталю так нічого про нього й не чув. У тому, першому листі Дмитро Петрович Калязін нічого аж такого важливого не писав. Просто розповів, як знайшов мене, цікавився моїми справами. Заразом розказав: служить тепер начальником міліції у невеличкому селищі Олика, це недалеко від Луцька, Західна Україна. Я відписав: так. мовляв, і так, живу в рідному Чернігові, батьки загинули, сестра пропала безвісти, теж служу в міліції. Ще й не стримався – пожартував: не начальником, звичайним оперативником, бандитів ловлю. Приписав також – хто б міг подумати…

      За місяць відповідь: збирайся, товаришу лейтенанте, свої надійні люди тут потрібні. Становище в регіоні дуже складне, подробиці – на місці, як приїдеш. І писав так, ніби питання про моє переведення вже вирішене. Це я тоді так подумав, навіть рішення не прийняв, вирішив із цим переспати.