Таргани. Ю Несбьо

нічого, і він взагалі не знав, навіщо дзвонить. Може, тому, що приємно подзвонити кому-небудь, кому цікаво, де це ти пропадаєш? Харрі навіть подумав, а чи не дзвякнути й офіціантам у «Шрьодер».

      – Візьми із собою шприци з вітаміном В, які я тобі дав, – сказав Еуне.

      – Навіщо?

      – Вони полегшать тобі життя, якщо захочеш лишатися тверезим. Нове оточення, Харрі, це, знаєш, гарний привід.

      – Я про це подумаю.

      – Годі вже думати, Харрі.

      – Та знаю я. От тому мені й не треба шприців.

      Еуне закректав. Це була його манера сміятися.

      – Із тебе комік вийшов би, Харрі.

      – Я на вірному шляху.

      Хлопець, один із мешканців дешевого пансіону, стояв біля стіни й тремтів від холоду у своїй тісній дитячій курточці; димлячи недопалком, він дивився, як Харрі затягує валізу в багажник таксі.

      – Їдете?

      – Саме так.

      – На південь?

      – У Бангкок.

      – Самі?

      – Ага.

      – Say no more…[4]

      І він підморгнув Харрі, піднявши догори великий палець.

      Харрі взяв квиток у пані за стійкою реєстрації й обернувся.

      – Харрі Холе? – У чоловіка були окуляри в сталевій оправі, і він сумно посміхався.

      – А ви?

      – Даґфінн Торхус із МЗС. Ми хотіли побажати вам доброї дороги. А також упевнитися, що ви розумієте… всю делікатність завдання. Усе сталося дуже швидко.

      – Спасибі за турботу. Я зрозумів, що моє завдання – знайти вбивцю й не здіймати галасу. Мьоллер уже дав мені інструкції.

      – Гаразд. Головне – це таємність. Нікому не довіряйте. Не покладайтеся на людей, які будуть видавати себе за співробітників МЗС. Може статися, що вони насправді, ну, скажімо, з газети «Даґбладет».

      Торхус відкрив рот, немов збираючись розсміятися, але Харрі зрозумів, що він говорить серйозно.

      – Журналісти з «Даґбладет» не носять значка МЗС на лацкані піджака, пане Торхус. Або плаща, коли надворі січень. Я, до речі, зрозумів із документів, що ви будете моїм контактом у міністерстві.

      Торхус кивнув, немовби сам до себе. А потім, виставивши вперед підборіддя, заговорив упівголоса:

      – Незабаром ваш рейс, так що довго я вас не затримаю. Але постарайтеся почути те, що я вам скажу.

      Він вийняв руки з кишень пальта й схрестив їх на грудях.

      – Скільки вам років, Холе? Тридцять три? Тридцять чотири? Ви досі маєте шанс зробити кар’єру. Я дещо дізнався про вас. Ви талановитий, вас цінує керівництво. І захищає вас. Усе так і лишатиметься, поки справи йдуть добре. Але щойно ви схибите, як відразу вскочите в лайно, і тоді потягнете за собою й вашого шефа. Отут ви й побачите, що так звані друзі раптом розбіглися хто куди. Тому якщо швидко бігати не виходить, то спробуйте, принаймні, встояти на ногах, Холе. Так буде краще для всіх. Повірте, це добра порада старого ковзаняра. – Він усміхнувся самими губами, тоді як очі його допитливо дивилися на Харрі. – Знаєте що, Холе, мене завжди охоплює відчуття приреченості, коли я в аеропорту Форнебю. Приреченості й відступу.

      – Та

4

Можеш далі не казати (англ.).