Таргани. Ю Несбьо

усередину, помітивши, що кермо праворуч. – У нас у Норвегії переймаються, що англійці не хочуть відмовлятися від лівостороннього руху, – пробурмотів він, поки вони їхали по шосе. – Але недавно я почув, що, виявляється, купа народу їздить по лівому, а не по правому боці. Знаєте, хто це?

      Водій подивився в дзеркальце й усміхнувся ще ширше:

      – Сюрасак-роуд, yes?

      – Китайці, бо в Китаї лівосторонній рух, – промурмотів Харрі, радіючи, що дорога перетинає імлистий, закупчений хмарочосами ландшафт, мов пряма сіра стріла. Бо ще кілька крутих віражів – й омлет від «Свісс Ейр» вилетить на заднє сидіння. – Чому лічильник не ввімкнено? – запитав він.

      – Сюрасак-роуд, п’ятсот батів, yes?

      Харрі відкинувся на сидіння й поглянув на небо. Вірніше, він підняв очі, але ніякого неба не було видно, тільки мутна поволока, підсвічена невидимим сонцем. Ось він, Бангкок, «місто янголів». Янголи носили марлеві маски й, розрізаючи повітря ножем, намагалися згадати, якого кольору було небо за старих часів.

      Мабуть, він заснув, а коли розплющив очі, таксі зупинилося. Він підвівся з сидіння й побачив, що навколо повнісінько машин. Крамниці, відкриті прилавки й майстерні тулилися одне до одного уздовж тротуарів, що кишіли людьми, причому у всіх перехожих був такий вигляд, ніби вони точно знають, куди йдуть. І дуже туди поспішають. Шофер відкрив вікно, і до звуків радіо додалася міська какофонія. У розпеченому салоні пахло вихлопом і потом.

      – Затор?

      Водій весело закивав головою.

      На зубах у Харрі зарипіло. Що він там таке читав про свинець, який ми вдихаємо: він рано чи пізно осідає в мозку? І від цього ми стаємо склеротиками. Чи психами?

      Раптом, немов за велінням чарівної палички, машини рушили з місця, між ними, наче люті комахи, знову стали снувати мотоцикли й мопеди, запекло кидаючись напереріз у повній зневазі до смерті. Харрі нарахував чотири цілком аварійні ситуації.

      – Навіть дивно, що нікого не зачепили, – сказав Харрі, щоб сказати хоч що-небудь.

      Водій глянув у дзеркальце й усміхнувся.

      – Зачепили. І не раз.

      Коли вони нарешті зупинилися біля Управління поліції на Сюрасак-роуд, Харрі вже вирішив, що місто йому не до вподоби. Треба буде зробити справу, намагаючись поменше дихати, і першим же літаком, який буде, повернутися додому в Осло.

      – Ласкаво просимо в Бангкок, Халлі.

      Голова Управління був низенький, чорнявий і, ймовірно, вирішив продемонструвати, що й тут, у Таїланді, уміють вітати один одного по-західному. Він потиснув руку Харрі й енергійно потрусив її, щиро усміхаючись.

      – Шкода, що ми не змогли зустріти вас в аеропорту, але вуличний рух у Бангкоку… – І він показав рукою на вікно позаду. – На мапі це зовсім поруч, але…

      – Я розумію, що ви маєте на увазі, сер, – відповів Харрі. – У посольстві мені сказали те саме.

      Вони стояли один проти одного, не говорячи ні слова. Голова поліції весь час усміхався. У двері постукали.

      – Увійдіть!

      У дверний проріз просунулася гладко виголена голова.

      – Проходьте,