Насолода.

ької історії – від Казанови до Каліостро, – Д’Аннунціо перетворив образ інтелектуала на вишуканий твір мистецтва, вплинувши тим самим на культурну атмосферу свого часу своїм стилем і смаком, моделями поведінки та баченням світу, своїм «неповторним буттям».[3]

      Найвідоміший італійський письменник переддня Великої Війни, століття якої припадає на 2014 рік, «Пророк», як його називали, «Vate», Д’Аннунціо належить до італійського літературного Пантеону. Письменник криз і суперечностей, приклад «контрастних ідентичностей», справжній «персонаж», що й досі хвилює італійську та європейську уяву,[4] викликає до себе також контрастне ставлення, захоплення і роздратування водночас. Неоромантичний дух героїзму занурений в нього у гедоністичну еротику. Д’Аннунціо-пілот співіснує з Д’Аннунціо-езотериком і масоном. З його іменем асоціюється вишуканість до маньєризму, елітарність, що межує зі снобізмом, естетизм і фашизм, пафос і меланхолія. Цей південний італієць був закоханий у Венецію[5] та мав особливий зв’язок з Трієстом. Його боготворили, але й вважали нестерпним – з його культом латинської античності та індустріальної цивілізації, фізичної досконалості й психологічних лабіринтів, патріотичним пафосом та гігантським Еґо. Переконання в елітарній природі мистецтва та у власній обраності творять цей типовий д’аннунціанський симбіоз життя і творчості як нероздільних між собою, взаємно доповнюваних субстанцій. На відміну від «петраркізму», скажімо, що позначає суто літературну традицію, термін «dannunzianesimo» («даннунціанізм») означає окремий стиль життя і творчості,[6] поліморфічний психомистецький феномен, де не можна провести чіткої грані між літературним персонажем та реальним.[7] Інший такий персонаж на європейській сцені – Оскар Вайлд. Обидва ці «панестети» з їхньою свідомою ексцентрикою та глибинним драматизмом, з культом життя як витвору мистецтва були знаком доби, символом її драм, утрат, ностальгій і прозрінь.

      Іншими словами, суперечності Д’Аннунціо великою мірою позірні – власне, суперечлива хіба що грань століть, епоха великих зламів та геополітичних потрясінь, в яку довелося жити письменнику. Його формують Ніцше і французький символізм – звідси культ надособистості та унікальності мистецької природи людини. Вплив Ніцше, однак, був швидше літературного, ніж філософського порядку. Ідея Надлюдини присутня в творчості Д’Аннунціо, але в інваріанті Надмитця – творчої особистості, наділеної винятковими правами через свій талант. Тож він був далекий від нігілізму німецького філософа. Він називав себе «атеїстом», але все ж ніколи не сказав би, що «Бог помер», оскільки в його мистецькій свідомості гармонійно спілкувалися між собою різні боги й божества – і всі чудовим чином живі. Д’Аннунціо приваблювали різні форми релігійного почуття – від пантеїзму до францисканізму, від сонячної закоханості в грецьких богів до похмурого захоплення окультизмом. «Я вільна людина, – писав він, – і земля – моя єдина батьківщина». В його філософії швидше можна побачити відгуки віталізму – тотального сприйняття життя в усіх його проявах без моральних чи ідеологічних обмежень як пошуку діонісійської насолоди, як тріумфу вільних чуттів, емоційно-інтуїтивного пізнання суті. Зрозуміло, такі почуття можуть належати лише людям обраним, покликаним відродити світ, вдихнути в нього те, що Анрі Берґсон назве «élan vital», «життєвим поривом», життєтворчою енергією у своєму філософському трактаті «Творча еволюція» («L’Evolution créatrice», 1907). Власне, бачення елітарної природи мистецтва у Д’Аннунціо цілком вписується у філософію берґсонівського віталізму: людина знаходиться на вершині еволюційного процесу, тож лише геній, що володіє Божим даром, здатен збагнути вищі закони буття.

      Можливо, Д’Аннунціо – останній і вже цілком свідомо декадентський варіант людини Ренесансу, безбережної особистості, покликаної звідати в житті якщо злети – то до небес, але якщо падіння, то у прірву, – словом, прожити життя унікальне, надмірне, неповторне. Це, може, виклик. Але ж цій експансивній особистості було вділено защедро талантів і пристрастей. Тому Д’Аннунціо іноді дивувався, чому він узагалі не папа і навіть підозрював, що міг би бути Ісусом Христом. Але й умів бути постарілим хлопчиком, що згадував, як бігав дивитись у своєму дитинстві на ящірок, що шурхотіли в сараї з вугіллям, та чув на губах шорсткий звук свого діалекту Абруццо, суворого скелястого краю з найвищим піком Апеннін та єдиним на всі Апенніни льодовиком. «Абруццо – це я», – писав князь у своєму щоденнику, підкреслюючи, що жодної різниці немає між ним та його обслугою, що їсть разом з ним той самий хліб і п’є те саме вино. Звідавши всю духовну й тілесну містику любові й еросу, міг покликати до себе образ Матері, далекої від земних страждань. І лише тоді відчути вищий спокій від одного лише спогаду про поцілунок тієї «маленької великої жінки», яка привела на світ його химерну душу, що прагла у всьому досконалості та найвищої напруги почуттів.

      Ґабріеле Д’Аннунціо народився 12 березня 1863 року у місті Пескара в провінції Абруццо. Справжнє ім’я – Ґаетано Рапаньєтта – замінив на гучний псевдонім – Ґабріеле Д’Аннунціо, «Гавриїл-Благовісник» (прізвище Д’Аннунціо письменник запозичив у одного

3

Annamaria Andreoli. Il vivere inimitabile. Vita di Gabriele D’Annunzio [Неповторне буття. Життя Ґабріеле Д’Аннунціо]. – Milano: Mondadori, 2000.

4

Luciano Cureri (a cura di). D’Annunzio come personaggio nell’immaginario italiano ed europeo (1938–2008) [Д’Aннунціо як персонаж в італійській та європейській уяві (1938–2008)]. – Bruxelles: P.I.E. Peter Lang, 2008.

5

Gino Damerini. D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Venezia: Albrizzi, 1992 (Milano: Mondadori, 1943); Emilio Mariano (a cura di). D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Roma, Lucarini, 1991.

6

Enrico Galmozzi. Il soggetto senza limite. Interpretazione del dannunzianesimo [Суб’єкт без меж. Інтерпретація даннунціанізму]. – Milano: Barbarossa, 1994.

7

Символічним у цьому плані є такий епізод. Д’Аннунціо переконував у тому, що в лютому 1883 р. у Венеції він був серед тих, хто ніс труну Ріхарда Ваґнера до вокзалу, звідки композитора відвозили в останню путь у Баварію. Цей епізод був описаний у романі «Полум’я», головний герой якого – геніальний поет на ім’я Стеліо Еффрена, ніцшеанська «надлюдина» – був «альтер еґо» Д’Аннунцiо (в самому прізвищі героя закодований латинський вираз «ex freni» – без гальм). Насправді ж письменник потрапив до Венеції уперше лише за чотири роки після смерті Ваґнера, але йому було важливо створити міф про свою причетність до автора «Парсифаля», генія сучасної музики.