Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

а ми наразі ще тут…

      – А ти з Вітасом давно знайома?

      – З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.

      – Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!

      Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, підняв руку та тут же опустив знову на стільницю.

      – Чорна діра – ця Велика Європа, – промовив він. – З неї не повертаються, не відгукуються…

      Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!

      – Як звали твою матір, мою доньку? – Йонас перейшов на шепіт.

      – Юрате, – відповіла також пошепки Рената.

      – А твого батька?

      – Римас.

      – Ти їх пам’ятаєш?

      Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.

      – Кого ти пам’ятаєш? – продовжував шепотіти запитання дід Йонас. – Бабусю Северюте пам’ятаєш?

      Онучка кивнула.

      – Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки… І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!

      Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.

      – Я зараз, вибач, діду! – сказала і вийшла.

      Повернулася через кілька хвилин, умита.

      Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді – сльози.

      – Одягнися, підемо на зірки подивимося! – запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.

      Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка – в китайському пуховику.

      Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.

      – Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, – дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. – Цей помер, – він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, – цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки… Я тут останній… Якщо ти поїдеш…

      – Я ще не знаю, – зізналася Рената.

      – Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу не буде! – запропонував раптом старий.

      – Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!

      – Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні… Пальто, природно, до кольору машини не підійде, – він усміхнувся. – Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну…

      – Згода, – Рената кивнула. – Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».

      – Ні, – дід захитав головою. – Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!

      Розділ 9. Лондон

      М’яка лондонська зима спочатку втішила