Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник. Сергій Жадан

викликати депресняків, оскільки має в собі присмак гіркості й розпачу від неможливості до кінця зрозуміти сам механізм перетікання життя навколо тебе, розростання його в природних декораціях, у яких ти, як ти не бийся й не махай своєю битою пляшкою, є всього лише одним із безіменних статистів, котрі проходять екраном, на мить об’ємно фіксуючись в очах глядацької аудиторії, і навіки зникають у чорному річищі титрів. Кримінал у цьому випадку покликаний робити обставини любові й народження більш рельєфними, а обставини смерті – більш темними й загадковими. Він є радше приправою, залишеною в цих сонячних полях для повноцінного смакування деталей, якими поступово наповнюється твоє існування і які ти для себе починаєш поступово вирізняти із загального – цільного й продуманого – сценарію.

      До речі, деталі. Деталі можуть стосуватися головних героїв. Наприклад, це можуть бути деталі їхнього одягу, різні жіночі штучки, куплені на чорному ринку, перепродані через треті руки, – дивовижні речі жіночого туалету, що потім зриваються з героїнь нервовими п’яними руками героїв, устигаючи відбитись у твоїй пам’яті і твоєму персональному каталозі. Це можуть бути деталі побуту – строкаті синтетичні килими, на які ставлять домовини з небіжчиками, шкіряні авіаторські куртки, привезені з армійської служби й порізані бритвою в першій же нічній бійці, механічні годинники, жовті пластмасові кліпси, офіцерські паски, патрони з губною помадою, саморобні бензинові запальнички – блискучі, з важким запахом нафти, чорні гострі заколки, які висипаються з жіночого волосся й залітають під сидіння автомобіля, і ніхто навіть не намагається їх знайти в тому темному нічному автомобілі, на тихій автостоянці, поміж розкиданого одягу й справжньої дорослої любові.

      Події в цьому кіно мусять розвиватися повільно й послідовно, тут узагалі все продумано й випадкових речей майже немає. І водночас подій повинно бути багато, вони повинні заповнювати собою весь той простір, який було надано тобі для обживання й освоєння. Їхня рухома, пластична структура має підпирати собою прогріте зранку небо, щоб воно трималося в тебе над головою надійно й твердо, не провисаючи та не обвалюючись черговими катаклізмами. Події мають відбуватися просто на твоїх очах, хай не завжди за твоєї безпосередньої участі, але завжди за твоєї незримої внутрішньої згоди, за твоєї включеності в контекст, так щоб ти міг пальцями відчувати, як змінюється ситуація з твоїм життям, як вона розгортається перед твоїми очима. Події мають заповнювати собою той порожній проміжок, що виникає між героями і повітрям, яке їх оточує. У кіно про мої вісімдесяті просто не може бути порожнин, воно має бути густим і наповненим безліччю постатей, рухів і вчинків. Учинки ці багато в чому й пояснюють загальну насиченість сюжету – вони дивні й часто невиправдані, у них присутня надмірна ризикованість та експресія. Мої головні герої одружуються з принципу й вішаються з почуття протесту, народжують від невміння відмовити й кохають