Айвенго. Вальтер Скотт

– усе ж таки переможець турніру, відрядіть до нього нашого лікаря.

      Фіц-Урс повідомив, що лицаря з арени вже кудись потяг його звіруватий зброєносець, і поквапився змінити тему:

      – Сьогодні мені було так сумно дивитися на леді Ровену. Вона панувала лише день, який закінчився так прикро.

      – А хто вона така? Я про цю леді тільки й чую, – відповів принц Джон.

      – Багата спадкоємиця знатного саксонського роду, – пояснив абат Еймер. – Безцінна перлина…

      – Вона сирота? Ось воно як… Але ж за давнім англійським законом ми маємо королівське право обрати їй чоловіка. А до того ще розрадимо красуню… Як тобі такий ласий шматочок, де Брасі?

      – Якщо її землі будуть мені до душі, то й від такої нареченої я не відмовлюся, – відгукнувся де Брасі. – Ваша високість із надлишком справдить усі обіцянки, що дав своєму вірному васалові.

      – Чудово! – вигукнув принц, підводячись. – Перекажіть дворецькому, хай він потурбується запросити леді Ровену та її погано вихованого опікуна. І жодних відмовок – їхня присутність на нашому вечірньому бенкеті є обов’язковою…

      У цей момент з’явився слуга і, вклонившись, подав принцеві Джону невеликий конверт, запечатаний червоною сургучевою печаткою.

      – Доставлено гінцем, судячи із зовнішності – французом, – відповів слуга на запитальний погляд принца. – Наказано передати особисто.

      Пробігши очима короткого листа, принц зблід і, відвівши убік де Брасі й Фіц-Урса, переказав їм зміст послання. У ньому було лише кілька слів: «Будьте обережні й ще раз обережні – звір зірвався з ланцюга!»

      – Це означає, – мовив принц, – що мій брат Ричард вирвався з полону на волю і зараз прямує до Англії.

      – У такому разі, – насумрився Фіц-Урс, – нам і нашим прибічникам слід зібрати всі сили в одному місці – у Йорку. Інакше буде запізно.

      – Дякую, Вальдемаре. – Принц Джон трохи повеселішав. – Одначе сьогоднішній вечірній бенкет усе-таки відбудеться. Й от що… – Він покликав слугу, який приніс листа, і тихо наказав: – Нехай нагодують гінця, а ти, не гаючи жодної хвилини, мчи в Ашбі. Перекажи євреєві Ісааку, щоб до заходу сонця надіслав мені дві тисячі крон. Ось тобі мій перстень на підтвердження, що ти від мене. Він знає – навіщо. Решта грошей має бути вручена мені в Йорку не пізніше ніж за десять днів. Інакше старому не жити. Йди…

      Услід за від’їздом принца Джона почали розходитися й інші глядачі.

      Вечірній бенкет був вище за будь-які похвали.

      Замок і маєток Ашбі належали Роджерові де Квінсі, графу Вінчестеру, який вирушив разом із королем до Палестини. Принц, зовсім не відчуваючи докорів сумління, користувався його майном і скликав безліч гостей, був люб’язним та веселим, намагався вразити розкішшю страв і напоїв.

      Седрика й Ательстана він зустрів надзвичайно ввічливо та висловив глибокий жаль стосовно того, що леді Ровена через хворобу не змогла прийняти його запрошення. Принц звелів провести гостей на призначені для них місця й, ледве стримуючи сміх, обмінявся з Фіц-Урсом поглядами