Айвенго. Вальтер Скотт

його до лісу! – наказав один із розбійників. – Звільнімо хлопця від зайвого вантажу…

      Компанія, у якій проти свого бажання опинився пригноблений свинопас, зупинилася на глухій галявині, де до неї приєдналися ще двійко забісованих злодіїв у масках, озброєні мечами й важкими кийками.

      – Скільки при тобі золота, волоцюго? – один із них грубо схопив Гурта за плече.

      – Де ти бачиш волоцюгу? – похмуро відповів Гурт. – Маю тридцять власних монет; я збирав їх упродовж тривалих років, аби сплатити викуп Седрикові Саксу. Якщо ти, розбійнику, хочеш опинитися на його місці, бери гроші та відпусти мене…

      – Брешеш! Тут у тебе ще цілий мішок золота!

      – Відібрати! – почулося зусібіч.

      – Це гроші мого пана. Я їх несу від єврея Ісаака з Йорка; решту вам знати не варто.

      – Ти диви, – пробурчав розбійник. – Хто ж він, твій пан?

      – Лицар, Що Втратив Спадщину. Він здобув це золото своїм списом…

      – Це той невідомий лицар, котрий виграв приз на сьогоднішньому турнірі? Та ще й виваляв у пилюці баронів? А тебе як звати?

      – Сказати вам це – все одно що назвати ім’я мого хазяїна.

      – Ну ти й нахаба!..

      – Забрати у нього золото! – знову загорлали решта розбійників. – Вогонь сюди!

      Запалали смолоскипи, у Гурта відібрали гаман, і, зшаленілий, він, скориставшися гармидером, вихопив із рук одного з розбійників величезний дубець та сильно вдарив того по спині. Він міг би втекти, одначе не хотів залишатися без свого майна, і свинопаса знову скрутили.

      – Шахрай! – заревів забитий розбійник, кидаючись до Гурта. – Ти зламав мені спину, і я тебе провчу як слід!

      – Зачекай, – мовив інший, на вигляд найстарший серед лісової братії. Він замислено вертів у руках розшитий шовком гаманець Ревекки. – Схоже, раб каже правду. Його господар – мандрівний лицар, тож нехай забирається…

      – Це не за правилами, – закричали розбійники. – Хлопця треба покарати!

      – Що ж, нехай буде по-вашому. – Ватажок покликав до себе кремезного парубка. – Ану, Мірошнику, бери свою дубову подружку, а ви, хлопці, відпустіть молодця й дайте йому такий самий кийок. Нехай б’ються чесно. Хто переможе – тому й жити…

      Обидва бійці зійшлись і почали завдавати удари один одному так спритно і швидко, що на галявині довго було чути лише безперервний тріск сухого дерева. Нарешті Мірошникові урвався терпець, і він, грізно сопучи, почав наступати, однак Гурт, захищаючись, викрутився з-під його удару, несподівано скинув кийок над головою та щосили вдарив супротивника по чолу. Розбійник упав як підтятий та витягся в увесь свій здоровенний зріст на траві під схвальний свист розбійників.

      – Ну, приятелю, й пощастило ж тобі! Можеш іти, – посміхнувся ватажок, повертаючи Гуртові гаман із грошима. – Я дам тобі проводирів, доведуть до пагорба, а далі ти сам відшукаєш свого лицаря… І мовчи про те, що з тобою сталося, – тобі ж буде спокійніше!

      На цьому вони розійшлися, і свинопас невдовзі щасливо дістався