Зелений Генріх. Готфрид Келлер

Вистачить на сьогодні. А тепер пройдемо ще трохи вперед, ти звідти побачиш справжні гори; зараз ми підійшли до них трохи ближче.

      З іншого кінця поля, де сосни стояли рідше, відкривалася велична панорама гірських хребтів, що піднімалися сходинками, спочатку зелених, потім, далі на південь, усе більш синіх, а за ними, широко розкинувшись на всьому протязі від Аппенцелля на сході до Берна на заході, смутно виднілись Альпи, такі далекі, що в них було щось казкове.

      Намилувавшись цим краєвидом, я почав уважно придивлятися також і до характеру місцевості, яка оточувала мене. Вона походила скоріше на той ландшафт, який, як я собі уявляю, часто зустрічається в горах Німеччини: тут було багато зелені, мальовничих скель і всюди виднілися оброблені поля. Незліченні долини та яри, прорізані річками та струмками, були наче навмисне створені, щоб слугувати місцем відпочинку після довгих прогулянок; до того ж, місцевість була переважно лісиста.

      Ми поверталися додому іншою дорогою, й переді мною довго ще змінювалися чудові картини природи, поки їх не приховали сутінки; коли ми увійшли в село, на небі світився повний місяць, і його яскраве світло, яке осявало млин і пасторський будинок і трепетно дрижало в хвилях річки, було останнім враженням, яке мені подарував цей дивовижний день. Сини пастора затіяли метушню та, бігаючи по березі в тіні ясенів, норовили зіштовхнути один одного в воду; мої сестриці сиділи в саду і щось наспівували, а тітонька крикнула мені з вікна, що я просто бродяга – за цілий день жодного разу на очі не показувався.

      Розділ двадцятий

      Покликання

      Вітаючись зі мною наступного дня, всі називали мене не інакше як художником. З усіх боків раз по раз чулося: «Доброго ранку, художнику! Як зволили спочивати, пане художнику? Художнику, снідати пора!» Молодь добродушно піддражнювала мене, як вона це зазвичай робить, коли нарешті знаходить вдале прізвисько для людини, нової в компанії, про яку досі ще не було певної думки. Втім, я нічого не мав проти цього втішного звання, воно мені навіть подобалось, і я вирішив подумки ніколи від нього не відмовлятися. Після сніданку я вийняв підручники, щоб зайнятися своєю освітою, і, підкоряючись почуттю обов’язку, просидів над ними близько години. Проте їх сірі шорсткі сторінки, такі ж похмурі, як і викладена на них премудрість, нагадували мені недавнє минуле з його тужливими і тяжкими шкільними буднями; ліс по той бік долини був повитий легким сріблясто-сірим серпанком; уступи пагорба, вкриті пишними шапками листя, помітно підводились один над одним, і їх плавні, округлі обриси, осяяні неяскравими променями ранкового сонця, були ніжно-зеленими; гурти високих дерев чітко і красиво вимальовувалися на тлі розлитої мли і здавались якимись іграшковими, немов навмисне створеними для того, щоб писати з них краєвид, – а тим часом мій урок усе ніяк не закінчувався, хоча, по правді сказати, я давно вже читав неуважно.

      Я встав, неквапливо пройшовся з підручником фізики в руці по своїй комірчині, потім заглянув у сусідні кімнати й виявив в одній